Кінець "безмежного" партнерства: Пекіну стає вигідніше домовлятися з Вашингтоном, ніж рятувати Москву

Кінець "безмежного" партнерства: Пекіну стає вигідніше домовлятися з Вашингтоном, ніж рятувати Москву

Партнерство між Росією та Китаєм "не має меж" — принаймні якщо вірити словам лідерів обох країн. Однак реальність не така вже й гармонійна.

Їхній незручний шлюб за розрахунком обмежений протилежними цілями: Росія президента Владіміра Путіна прагне зруйнувати залишки міжнародного порядку після холодної війни й перекроїти його за кремлівським зразком.

Натомість поступовий підхід Китаю до створення китайськоцентричної глобальної системи передбачає збереження стабільності, передбачуваності та принаймні видимості порядку, заснованого на правилах, зазначає Михайло Ходорковський — засновник Центру нових євразійських стратегій та співзасновник Антивоєнного комітету Росії.

Путін поспішає, бо має обмежені можливості скористатися своїми сильними сторонами, використовуючи розбіжності серед того, що він називає "колективним Заходом". Однак його слабкі сторони чітко видно: втручання США у справи Венесуели, небажання Кремля захищати Іран та падіння режиму Асада в Сирії наприкінці 2024 року — все це частина однієї схеми — перевантаженої, ослабленої Росії, яка стає менш надійною та менш довірливою серед своїх союзників на глобальному півдні.

І хоча президент США Дональд Трамп іноді називає Росію та Китай колективною загрозою для США, наприклад, коли йдеться про обґрунтування його політики щодо Гренландії, Вашингтон насправді набагато більше зацікавлений у формуванні глобальної динаміки з Пекіном, ніж з Москвою.

Зустріч 2025 року між Трампом і головою КНР Сі Цзіньпіном у Сеулі засвідчила, що адміністрація Трампа тепер вбачає доцільність у розділенні "російського питання" та "китайського питання", а також у вибудовуванні прагматичних відносин економічної співпраці з Пекіном. І хоча багато експертів одразу відкидають таку можливість, у Кремлі вона викликає занепокоєння — і небезпідставно.

"Для Росії наслідки американо-китайського зближення — навіть якщо воно ґрунтується радше на розрахунку, ніж на переконаннях — можуть бути глибокими", — додає Ходоровський.

Такий зсув відсунув би Росію Путіна на позиції другорядного гравця на міжнародній арені й різко послабив би її важелі впливу — зокрема й щодо України. Залежність російського лідера від китайських поставок техніки, обладнання та транзиту товарів, необхідних для підтримки його війни, сягнула безпрецедентного рівня.

Ось чому реакція Москви на зустріч Трампа та Сі була передбачувано войовничою: дружні до Кремля телеканали сурмили про те, що нові російські ракети, здатні нести ядерну зброю, можуть вмить занурити світ у екологічну катастрофу або знищити мільйони людей — вірна ознака того, що Путін був схвильований.

Однак збереження партнерства між Москвою та Пекіном ґрунтується на припущенні, що обидві країни мають більше вигоди від спільного кидання виклику США та протидії їм. І нині це припущення опинилося під сумнівом.

Помилкою Вашингтона було спочатку вважати, що можна віддалити Москву від Пекіна, запропонувавши поступки, і водночас взаємодіяти з Китаєм із позиції сили. Але ця стратегія змінилася: Трамп охарактеризував свою останню зустріч із Сі "на 12 із 10" і з ентузіазмом прийняв запрошення відвідати Китай у квітні.

Прагматичний підхід американського лідера значно ближчий до стилю Сі, що відкриває Пекіну можливості для досягнення своїх цілей у сфері торгівлі та зміцнення гегемонії у власному регіоні. Крім того, жоден із них не схильний провокувати військовий конфлікт між собою.

Трамп, зі свого боку, пообіцяв покласти край "нескінченним війнам" Америки — навіть попри те, що він бомбардував Іран і погрожував кільком сусіднім країнам. А Сі, хоча й тримає в полі зору Тайвань, має всі підстави уникати війни зі США через ризики для китайської економіки.

"Це разюче контрастує з Путіним, який опинився в пастці логіки війни як засобу збереження влади", — стверджує автор.

Його підхід до дипломатії разюче відрізняється від підходу Трампа. Щоразу, коли США наполягали на припиненні вогню в Україні для початку переговорів, Кремль знову озвучував свої максималістські вимоги й натомість посилював повітряні атаки.

Видно, Трамп принаймні усвідомив, що не може змусити Путіна сісти за стіл переговорів за допомогою чинних санкцій або обмеженого військового тиску. Хай би скільки "конструктивних" телефонних розмов між ними відбулося, укласти угоду не вдається.

"Водночас розмови про те, що Трамп може відмовитися від підтримки України, у Вашингтоні здебільшого вщухли. Американський лідер і надалі налаштований досягти мирного врегулювання й, видно, розуміє, що вплив Пекіна на Москву нині є найкращим шансом для цього", — вважає Ходоровський.

Питання полягає в тому, чи партнерство "без меж" із Путіним усе ще приносить Пекіну більше вигоди, чи ж нинішні інтереси Китаю схиляються до прагматичної розрядки у відносинах із Вашингтоном і Європою.

"З огляду на те, що Європа з насторогою придивляється до адміністрації США, Китай отримує можливість закріпити довгострокове порозуміння зі Старим континентом. А це дає Європі потенційний важіль впливу, щоб переконати Пекін дистанціюватися від непередбачуваного "союзника" й обмежити неоімперську агресію Кремля. Зрештою, Пекін не зацікавлений у подальшій дестабілізації Європи з боку Путіна", — підсумував автор.