Борис Фуксман: історія діамантової дупи

Читать на русскомRead in English

Сьогодні він роздає нагороди за досягнення в розвитку культури, не згадуючи про те, що сколотив свій перший капітал скуповуванням і перепродажем крадених культурних цінностей.

Сьогодні він виступає від імені мільйонів євреїв, а колись наживався на проблемах репатріантів. Півстоліття тому Борис Фуксман контрабандою вивозив з СРСР діаманти, ховаючи їх у себе в «потайному місці». Тепер у його задньому проході знаходиться значна частина економіки України, яку він з компаньйонами свого часу нагрівав на сотні мільйонів, і український кінематограф, похований ним разом зі своїм братом Олександром Роднянським. 

Нічого святого

Про своє минуле Борис Фуксман, з зрозумілих причин, розповідати не любить, надаючи перевагу залишитися для всіх «інвестором і філантропом» з короткою діловою біографією. Навіть фотографій його молодості не збереглося – кажуть, їх вилучили зі сімейного альбому слідчі МВС, прокуратури, ОБХСС та інших органів, дуже зацікавлених у Фуксманові. Потім він і сам уникав фотокамер, щоб не полегшити роботу СБУ, ФБР і ФСБ — поки, нарешті, в вже похилому віці не легалізувався і не почав часто з’являтися на світських заходах. Тому основну інформацію про життя Фуксмана в ХХ столітті  дають розповіді його знайомих — як соратників по бізнесу, зокрема, кримінальному, так і тих, що гналися за ним правоохоронців. Додамо: а ще більше про нього могли б розповісти архіви радянського КДБ і східнонімецької Штазі (Ministerium für Staatssicherheit).

Навіть дата і місце його народження є спірними. Згідно скупо повідомленої біографії, Борис Леонідович Фуксман народився 12 лютого 1947 року в Києві. Однак, за іншими даними, це сталося трохи раніше і в зовсім іншому місці: 10 лютого 1947 року в Ризі, звідки вже потім його сім’я переїхала до Києва. Однозначно лише те, що Фуксмани були дуже близькі до мистецтва: тато, Леонід Фуксман, любив малювати картини, а ще більше любив колекціонувати твори інших художників. Талант своєму синові він передати не зміг, однак навчив не лише розумітися на мистецтві, але й знати ціну його предметів. Так само він розтлумачив синові вартість антикваріату, що в майбутньому тому також дуже стало в пригоді.

У 1966 році дев’ятнадцятирічний Боря Фуксман, якимось чином ухилившись від трьох років строкової служби в Радянській армії (або чотирьох років на флоті), вступив у Київський торгово-економічний інститут (нині Національний торгово-економічний університет). Своє навчання у цьому досить «блатному» вузі він примудрявся поєднувати з ще однією прибутковою справою – фарцовкою імпортними речами. Однак варто знати, що Київ, як і інші мегаполіси СРСР, був лише великим ринком їх збуту, а ось привозили товар через міста, що мали безпосередній широкий доступ із закордоном – Москву і торгові порти, через західний кордон. Таким чином, Борису Фуксману доводилося налагоджувати контакти зі старими знайомими батьків у Ризі та заводити власні в Одесі. Як правило, 9 із 10 фарцовщиків працювали лише в одному напрямі: купували імпорт у моряків і дипломатів, і перепродавали його охочим до «фірми» радянським обивателям. Це давало гарний «гонорар» у радянських же рублях, але не більше того. Фуксман одразу увійшов до числа тих, хто працював і в зворотному напрямі. Цей незаконний бізнес був найбільш небезпечним, адже мова йшла вже не про спекуляцію, а про вивезення з країни цінностей, творів мистецтва, драгметалів та каменів, а також про валютні операції у великих розмірах.

Розповідали, що спочатку молодий Борис Фуксман спробував штовхнути на Захід антикваріат, яким були забиті засіки його родичів Роднянських – відомого київського сімейства спадкових кінематографістів документального жанру. Її патріарх Зиновій Роднянський (1900-1982) працював головним редактором спочатку «Укркінохроніки», потім Київської студії документальних фільмів. І незважаючи на те, що згідно з біографією, був двічі репресований (у 1937-му й 1948-му), щоразу отримував дострокове звільнення та повертався до творчо-управлінської роботи, яка полягала у вихвалянні радянської України. По його стопах пішли дочка Лариса Зіновіївна, онук Олександр Юхимович Роднянський (1961 р.н.), двоюрідна сестра Єсфір Шуб, сім’я також мала родичів серед літературних критиків, композиторів і (що було набагато крутіше) завідуючих магазинів київської Споживспілки. Яким саме боком до Роднянських ставляться Фуксмани, ніхто так і не уточнив, проте згідно з офіційною версією, Борис Фуксман і Олександр Роднянський є двоюрідними братами.

Словом, не Бондарчуки або Міхалкови-Кончаловські, звичайно, але за київськими мірками того часу справжня творча еліта країни. І у Роднянських, як казали, за довгі роки накопичилося чимало «реквізиту», що мав антикварну цінність – але не було каналу його збуту. Ось цю послугу їм і запропонував прудкий молодий родич Боря Фуксман. Однак зрозуміло, що вивезти з країни старовинні комоди або канделябри було практично неможливо, чого не можна було сказати про табакерки, картини та ікони. Власне, на останніх і став згодом спеціалізуватися Фуксман.

Коли у Роднянських закінчився «транспортабельний» антикваріат, Боря почав скуповувати його у інших, і особливо зацікавився іконами. Це був специфічний товар: святині для мільйонів віруючих, вони не мали в СРСР ніякої ціни, але за них давали велику ціну західні колекціонери. Для скуповувачів їх по селах аферистів або які крали з церков злочинців це були просто «дошки», а ось ті, хто займався ними професійно, поставили вивезення ікон на потік, оскільки це був легше, ніж контрабанда картин або коштовностей. За радянськими законами, якщо ікона не являла для держави культурної цінності або не потрапляла в категорію антикваріату, то її можна було вивезти цілком законно.

Правда, такі ікони не являли цінностей і для колекціонерів, тому контрабандисти займалися вивезенням цінних ікон, перетворюючи їх у «новодели» і отримуючи дозволи на вивезення. Це був специфічний бізнес, у якому працював цілий ланцюжок «професіоналів»: починаючи від скуповувачів і злодіїв в СРСР, і закінчуючи власниками антикварних салонів на Заході. Борис Фуксман у ньому «намалювався» лише як посередник, нехай і прудкий, але не головний. І дуже швидко опинився на гачку у правоохоронних органів: казали, що його здали його «постачальники» з кримінальної братії. Кримінальний розшук і ОБХСС хотіли просто посадити Фуксмана, і цим поставити ще одну галочку в звітності.

Проте його справою зацікавився КДБ, у якого були свої інтереси, і він запропонував Борису Фуксману співпрацю в обмін на свободу і перспективу працювати в такій сфері, про яку простий київський фарцовщик не міг і мріяти. І Фуксман погодився: людина, що торгувала іконами, навряд чи відчувала докори сумління від роботи «кротом».

Це пояснює, чому в 1970 році, коли Борис Фуксман закінчив Київський торгово-економічний інститут, він влаштувався… асистентом на Київську кіностудію документальних фільмів. Людина з таким дипломом (і зв’язками) могла запросто стати завідувачем бази або директором універмагу, зробити кар’єру в радянській торгівлі, навіть у Зовнішторзі. А замість цього родичі Роднянські прилаштували його на свою кіностудію, носити оператору коробки з кіноплівками! Таке могло статися тільки з тим, хто отримав «вовчий білет» або вляпався у колосальні проблеми із законом. Звісно, через три роки Фуксман виріс до цілого директора документального фільму з бюджетом аж у кілька сотень рублів, але це був пік його кар’єри в кіно, яку йому могли забезпечити Роднянські. І, схоже, що ця робота була просто фіктивним прикриттям: тоді радянській людині потрібно було десь числитись, щоб не отримати за «дармоїдство». 

Гірше, ніж КАПО

У 1970 році почалася офіційна еміграція євреїв з СРСР, і в перші ж три роки країну покинули понад 70 тисяч нащадків Авраама, які вирішили розпочати нове життя в більш благополучних, на їхню думку, державах. У 70-х еміграція проходила паралельно з програмами репатріації, так що виїзну візу давали в основному тільки в Ізраїль, і лише 11% радянських євреїв виїхали в США, ФРН і Великобританію. На це була ще одна причина: Ізраїль надавав репатріантам соціальну допомогу, а ось в Америці та Західній Європі емігрантам доводилося розраховувати лише на себе. Тому відразу на Захід виїжджали досить специфічні категорії емігрантів: діячі мистецтв, фахівці, природжені бізнесмени, власники родинних або ділових зв’язків, а також радянські «підпільні мільйонери». Останні особливо страждали через проблеми з вивезенням із СРСР своїх «зароблених непосильною працею» капіталів, без яких вони б нічим не відрізнялися від бідних мексиканців. Втім, це була загальна проблема всіх виїжджаючих євреїв: навіть відпускаючи в Ізраїль родину простих провінційних учителів, радянська митниця уважно стежила, щоб та не захопила з собою зайву золоту ланцюжок або кільце. 

Це як раз в той час з’явився анекдот про єврея, що їде в Ізраїль з портретом Леніна в золотій рамі. Але реальні емігранти, наївні у своїй недосвідченості, намагалися ховати золото в каблуках і «подах частинах», деякі навіть купували у радянських валютників долари і ховали їх у книги або в труси – чим ризикували потрапити під жорстку статтю про валютні операції. Цілком зрозуміло, що в емігрантів відразу з’явився попит на послугу нелегального вивезення їхнього майна за кордон – і контрабандисти негайно їм цю послугу надали. Звісно, за дуже великі відсотки, що доходять до третини і навіть половини суми. Це було відверте пограбування людей, поставлених у безвихідне становище: або віддати частину аферистам, або залишити все в СРСР. Старі євреї згадували нацистські гетто і бурчали, що вчиняючі подібним чином спекулянти продуктами, що наживалися на голодуючих одноплемінниках, були безсовісніше і гірше, ніж КАПО.

Перша система «емігрантських переказів» працювала наступним чином: у СРСР виїжджаючі перетворювали своє майно в транспортабельну і легко ліквідну засіб, контрабандисти допомагали його вивезти, а потім продати за валюту. В якості такого засобу досвідчені контрабандисти вважали за краще використовувати твори мистецтва і дорогоцінні камені. Перші можна було оформити під легально вивозяться «тиражі», а другі було легко сховати у себе на тілі – на відміну від золота, діаманти не міг виявити ніякої металошукач, та й коштували вони набагато дорожче. І ось як раз цим і зайнявся Борис Фуксман. Почав він з «іконного бізнесу»: ще багато хто перші репатріанти намагалися вивезти за кордон старовинні ікони, видаючи їх за власні релігійні реліквії — і вся радянська митниця сміялася над натовпами «православних євреїв», що тягли з собою валізи святих образів.

У 1972 році Борис Фуксман став членом контрабандної ланцюжка «вищої проби»: в ній були задіяні дипломати СРСР і НДР, які вивозили цінності у ФРН, що називається, контейнерами – і ось в них вже можна було знайти і антикварні комоди! Джерела повідомляли, що в цю ланцюжок Фуксмана, коли працював з звичайною «шушерою», прилаштувало КДБ – в якості свого «крота».

У Комітету було в цій справі два інтереси: по-перше, відстежити всю ланцюжок і всіх її учасників, а по-друге, отримати інформацію про створюваної валютно-рублевой схемою ЦРУ. Суть цієї маловідомої схеми полягає в наступному: в СРСР емігранти продавали все своє майно за рублі і віддавали їх посереднику, який видавав їм «гарантійний лист», за яким уже інший посередник в Ізраїлі або на Заході виплачував їм суму в доларах, шекелях, фунтах і т.д. Зміст операції складаються в тому, що обидва посередники працювали на ЦРУ: таким способом Управління отримувало в свої руки необхідну кількість справжніх рублів (для оперативної роботи), не вдаючись до необхідності ввозити в СРСР фальшиві. Таким же чином можна було скуповувати у виїжджаючих золото і цінності, також використовувані для підкупу інформаторів і агентів впливу. Відповідно, другий посередник виплачував емігрантам гроші з спецфонду ЦРУ, призначеного для фінансування розвідувальної діяльності. Схема була проста і діяла ідеально — по суті, до її учасників нічого було офіційно пред’явити. КДБ потрібно було простежити цей механізм і знайти спосіб його зруйнувати.

Чи накрило КДБ цю схему, залишилося невідомим. А от в ланцюг контрабандистів цінностей Фуксман впровадився успішно! Більше того, другий її учасник одесит Леонід Блувштейн, який змінив прізвище на Мiнiн, став його діловим партнером.  У 1972 році Мiнiн емігрував до ФРН — де одразу ж відкрив антикварний магазин. Доходів з одних лише емігрантів йому не вистачало, і Мiнiн зайнявся банальною скупкою підряд вивезених з СРСР цінностей – в тому числі вкрадених, які через низку каналів (в тому числі дипломатичних) вивозились для продажу. Звісно, в ланцюзі було набагато більше людей, однак їхні імена та доля залишилися невідомими.

У 1974 році Борис Фуксман сам отримує дозвіл на репатріацію. Однак виїжджає не в Ізраїль, а в ФРН – де його вже чекав Леонід Мiнiн. Казали, що цю еміграцію Фуксману та його сім’ї особисто влаштувало КДБ, при цьому напослідок утряши нос МВС — чиї оперативники невдало намагалися заарештувати Фуксмана перед самим від’їздом.

У ФРН Фуксман і Мiнiн стають офіційними партнерами по бізнесу, однак з різною долею та становищем. Мiнiн тримав в своїх руках всі зв’язки та контакти, використовуючи Фуксмана лише для відправлень. Саме тому в період з 1975 по 1977 рік Фуксман раптом зачастив до СРСР в якості інтуриста, під приводом загостреної ностальгії. Насправді він працював перевізником контрабанди, причому перевозив найбільш цінний вантаж – діаманти, ховаючи їх у своєму задньому проході.

Як він примудрявся при цьому проходити митницю, не подаючи вигляду, можна лише здогадуватися! Але прізвисько «діамантовий зад» закріпилося за Борисом Фуксманом надовго. Відомо також, що в ході цих «туристичних турів» Фуксман часто з’являвся в Києві у Роднянських, причому не лише для того, щоб попити чай з родичами. Однак радянські органи Роднянських не чіпали: метрам культури дозволялись невеликі грішки, а через певну межу вони не переступали.

Самого ж Фуксмана продовжувало покривати не лише КДБ, але вже і «Штазі», якому потрібна була своя людина у ФРН. Коли у 1977 році МВС таки заарештувало Фуксмана, у якого були підроблені документи фінського туриста, КДБ домовилося про його вислання як іноземного громадянина – після чого і офіційно, і в особистій бесіді заборонило надалі з’являтися в СРСР.

Однак Леонід Мiнiн наполягав на тому, щоб Фуксман продовжував працювати «контейнером» для перевезення контрабанди (бо, за час роботи, «контейнер» придбав значні масштаби), обіцяючи зробити йому нові документи – і погрожуючи в протилежному випадку розірвати з ним всі стосунки і викинути на вулицю.

Зі своєю бідою Фуксман звернувся до своїх кураторів з КДБ і «Штазі», і ті підказали йому вихід. У 1978 році Фуксман підкинув в квартиру Мiнiна розшукувану крадену картину та кілька контрабандних цінностей, після чого «настучав» на нього в поліцію. І за час арешту Мiнiнa зумів по-своєму поділити їх спільний бізнес, унісши з антикварного магазинчика всі цінні картини – з якими незабаром відкрив в Дюссельдорфі власну художню галерею на Іммерманштрассе.

З цього моменту Борис Фуксман почав піарити себе як цінителя мистецтва, їздити з виставками по Європі та заробляти на торгівлі російським живописом і антикваріатом. При цьому основний канал поставок антикваріату зі сходу йому забезпечував новий діловий партнер — Міхаель Шліхт, раніше навчався в МДІМВ, працював у Мінкультури ГДР і відповідав за культурну співпрацю з закордонням. За однією з версій, їх познайомило разом «Штазі», чиїм позаштатним співробітником був Шліхт. Його завдання було аналогічного завдання Фуксмана: брати участь в ланцюгах контрабанди і постачати інформацію про потрібних людей та угоди. З часом через Шліхта пролягло кілька каналів контрабанди з Східної Німеччини в Західну. Але найважливішими для Фуксмана стали складені в ході цього знайомства і зв’язки з офіцерами і генералами радянського контингенту в ГДР.

Афера за аферою

До кінця 80-х років Борис Фуксман освоївся в Німеччині настільки, що зміг влаштувати там і інших. Першим став його кузен Саша Роднянський, якого за допомогою Шліхта взяли на роботу в студію «Дефа». Як тільки зруйнувалася Берлінська стіна, Роднянський відразу кинувся в більш багату Західну Німеччину і за допомогою Фуксмана влаштувався на телеканал ZDF – благо той був державним, а тому комерційного успіху від Роднянського ніхто не вимагав. Заодно в 1990 році він став продюсером створеної для нього Фуксманом компанії «Innova Film» — яка, втім, майже нічого не знімала.

Інших Фуксман влаштовував вже не безкорисливо, адже вони не були йому родичами. З початком масового виїзду з СРСР у ФРН спочатку євреїв і німців, а потім і взагалі всіх бажаючих, Борис Фуксман відкрив Центр адаптації емігрантів – де за певну плату їм допомагали знайти житло і роботу. При цьому престижність (і зарплата) майбутньої роботи залежала від розміру плати за дану послугу: говорили, що на продажу посад Фуксман заробив чималі гроші! І ось в процесі цієї діяльності Фуксман познайомився з Володимиром Двоскіним – раніше двічі засудженим (в СРСР) емігрантом з дуже вираженими кримінальними нахилами і величезними кримінальними зв’язками на батьківщині, який дуже хотів займатися бізнесом міжнародного масштабу. Спочатку вони організували канал поставок в розвалюваний СРСР алкоголю і сигарет, однак відносно невеликий прибуток у «дерев’яних» не влаштовував Двоскіна.

Зате в контактах Фуксмана з командирами радянського контингенту військ, які швидко залишали Німеччину і практично залишали військові склади, Двоскіна побачив можливість нового бізнесу. І він умовив Фуксмана помиритися з Леонідом Мiнiним, який до того часу став «авторитетом» російсько-української мафії в Італії та займався міжнародною торгівлею зброєю. Мiнiн одразу ж пробачив коли колись обдурившого його компаньйона, як тільки дізнався про його перспективні зв’язки, і незабаром «НДРівські калаші» попливли в трюмах в Африку – в обмін на алмази, до яких Мiнiн давно мав особливу пристрасть.

Серед покупців Мiнiна був і «Об’єднаний революційний фронт» Сьєрра-Леоне, члени якого рубали своїм опонентам руки, щоб вони не змогли проголосувати на виборах.  Заодно автомати з’явилися у російсько-української мафії Італії, а потім і у інших злочинних угруповань Європи. Це привернуло увагу до Мiнiна та його оточення (куди увійшов Борис Фуксман) правоохоронних органів Італії та США.

Однак в збройовому бізнесі Фуксман лише дав контакти продавців. У схемі, створеній Мiнiним, у нього була інша роль. Двоскін звів його зі своїм «корешем» Григорієм Лучанським — колишнім комсомольським бонзою Латвії, в 1982-87 рр. «мотавшим строк» за розкрадання та розтрату, після чого став директором приватного підприємства «Адажі», яке займалося експортом добрив. Бізнес закінчився скандальним розслідуванням, після чого Лучанський поїхав до Австрії, де в лютому 1990-го зареєстрував фірму «Nordex GmbH» — незабаром прогримівшою гучними скандалами на весь колишній СРСР.

Навколо «Nordex» склалася компанія цікавих людей, включаючи і Бориса Фуксмана, якому запропонували місце її фінансового директора. Тут він зблизився з Вадимом Рабіновичем, який восени 1993 року став представником «Nordex» в Україні, а також з українським віце-прем’єром Єфімовим Звягільським, підписавшим з фірмою великий контракт.

Так ось, за заявами американських спецслужб, через «Nordex» здійснювалися багато кримінальних схем, включаючи відмивання грошей збройового бізнесу Мiнiна. Крім того, в 1994 році куплений фірмою у України літак «Руслан» здійснив поставки в Ірак ракетних комплектів «Скад». Через що всьому керівництву фірми (Лучанський, Фуксман, Рабинович) на кілька років було закрито в’їзд до США та Великобританії.

У Європі «Nordex» викликав інтерес у прокурорів і спеціальних комітетів тим, що капітали фірми то стрімко росли (1,2 мільйона в 1990 році і 900 мільйонів у 1992 році), то раптово зникали, розсипаючись по безлічі офшорних рахунків. Але в Росії і в Україні «Nordex» прославилася численними аферами, коли видані фірмі кредити і проплачені товари кудись просто зникали – і за всім цим, звісно ж, стояв і її фінансовий директор Борис Фуксман. Врешті-решт, керівники «Nordex» почали кидати не лише своїх ділових партнерів, але і один одного: в 1993 році кудись зник цілий корабель з українськими товарами, поставленими фірмі в обмін на нафту. Після з’явилася інформація, що корабель за спиною Лучанського умикнувши домовлені між собою Фуксман і Рабинович, і коли це з’ясувалося, то крах «Nordex» (в 1995 році) лише прискорився.

Що ж, обкрадати і кидати компаньйонів Фуксману було не вперше. Ставши фінансовим директором «Nordex», Фуксман використав свої зв’язки та можливості, щоб тепер влаштувати своїх родичів і знайомих на прибутковий бізнес у колишньому СРСР. Наприклад, з його допомогою в 1991 році в Москву прибув Міхаель Шліхт, який незабаром відкрив фірму «Gemini Film International», яка отримала права на прокат американських фільмів в країнах СНД і прокат російського та українського кіно на Заході. При цьому повідомлялось, що за послугу «влаштуватися в Москві» Фуксман отримав з Шліхта 15% акцій його «Gemini Film». Згодом між ними виник конфлікт: у 2001 році основательно вставший на ноги Шліхт вирішив повернути цю частку собі і використав напрацьовані зв’язки в ФСБ, добившись заборони в’їзду Фуксмана в Росію. У відповідь Фуксман надіслав йому «привіт від російської мафії в Європі» з попередженням не з’являтися більше в рідній Німеччині. 

«Плюси» і мінуси

У 1993 році стало зрозуміло, що телевізійна кар’єра його кузена Олександра Роднянського в Німеччині не вдалася. Він повернувся в Україну з амбіційним проектом створити власний телеканал і запропонував ідею Олександру Зінченкові: той підхопив ідею, але реалізував її пізніше з іншими людьми у вигляді каналу «Інтер». Тоді Роднянський звернувся за підтримкою до свого двоюрідного брата Фуксмана і його компаньйона по «Nordex» Вадиму Рабиновичу. Ті, зайняті «нарізкою капусти» у особливо великих розмірах, спочатку поставилися до затії дуже прохолодно, не бачачи в ній великого інтересу. Але з крахом «Nordex» вони почали шукати нові сфери бізнесу, в тому числі рекламного.

І ось 3 вересня 1995 року в Україні почала транслюватися нова телекомпанія (до 1997 року на каналі УТ-1, потім на власному) під назвою «1+1» або, як її прозвали в народі, «Плюси». Спочатку її основним власником виступала компанія Бориса Фуксмана «Innova Film» (50%), частка в 20% отримав ставши гендиректором «1+1» Олександр Роднянський, а 30% дісталося Вадиму Рабиновичу. І буквально відразу ж кузени обміняли старого шкідника Рабиновича як останнього лоха: спочатку видобули у нього 2 мільйони доларів на розвиток компанії (розширення ефірного часу), а потім зумовили його продати їм свою частку акцій за 2,5 мільйона доларів.

При цьому як засіб шантажу використовувався фірмовий фуксманівський метод підстави: на Рабиновича злили кримінальний компромат, і пригрозили ще.  Боротися за телеканал Рабінович не став, бо в той самий час сам був зайнятий «віджимом» у Лучанського його половини акцій компанії «Остекс АГ» — яка згодом була перетвореною на його «RC-Capital-Group».

Зосередивши, таким чином, в своїх руках 100% акцій, Фуксман і Роднянський відразу ж продали половину за 10 мільйонів американській компанії «Central European Media Enterprises Ltd», якою володіє колишній посол США в Австрії Рональд Лаудер (нині – президент Світового єврейського конгресу). Ось таким чином популярний український телеканал насправді належав громадянам ФРН та США.

Тим часом піднявшись Рабинович вирішив трохи помститися Фуксману, публічно звинувативши того в «щурячому». За його словами, Фуксман обкрадав компаньйонів (в даному випадку Рональда Лаудера), переводячи отримані за рекламу сотні тисяч доларів на рік на рахунки своєї офшорної фірми «Ірвінг трейдинг», і декларуючи збитковість телеканалу. І це не враховуючи того, що керівник каналу Роднянський витрачав гроші підприємства на свій розсуд, як хотів, розкидаючи їх у закордонних відрядженнях.

Це послужило поштовхом до розслідування, за підсумками якого Фуксману було тимчасово заборонено в’їзд до України. Однак його двоюрідний брат Роднянський, вміло прикидаючись творчою особистістю не при фінансових справах, продовжував керувати «Плюсами» до 2008 року. І це він у 2007 році влаштував на «1+1» у шоу «Танці зі зірками» нову пасію Бориса Фуксмана – молодого київського нотаріуса Ірину Бережну. Через два роки Ірина народила дочку Даніеллу, досі приховуючи особу її батька – яким, як усі вважають, є Борис Фуксман.

У 2004 році Фуксман продав 26% акцій телеканалу Суркісу, а решту своєї частки злив Лаудеру. У 2008 році свої акції Лаудеру продав і Роднянський, який після цього покинув телеканал. Втім, через рік і сам Лаудер продав «1+1» Ігорю Коломойському.

А ось Олександр Роднянський переїхав до Москви, де відкрив компанію «A.R. Films», яка займається прокатом фільмів і створенням відеоігор, а також зайнявся продюсуванням російських фільмів. Говорили, що причиною цього був не лише більший масштаб російського кіноринку та практичний колапс українського: в принципі, Фуксман і Роднянський могли б стати батьками нового українського кіно, вкладаючи в нього гроші, однак вони не знайшли спільної мови з українською владою епохи Ющенка.

Останньою крапкою став їхній особистий конфлікт з Катериною Чумаченко-Ющенко через відмову безкоштовно піарити монологи Віктора Андрійовича. Переорієнтація Роднянського (і грошей Фуксмана) на Москву мала серйозний наслідок: кіно в Україні стали знімати приїжджаючі росіяни, а не власні кіностудії. Тим більше, що зусиллями Роднянського ще в середині 90-х найперспективніша українська кіностудія ім. Довженка була розорена і оплутана немислимими зобов’язаннями (він викупив права на всі майбутні її фільми). Тому українське кіно досі знаходиться на аматорській стадії, а Роднянського сьогодні можна побачити в США, куди він привозить на презентацію нові російські фільми.

А ось його спільний із двоюрідним братом проект київської готелі «Hilton», яку вони почали реконструювати з розрахунком на Євро-2012, закінчився нічим. Відтоді удача в бізнесі наче відвернулася від Бориса Фуксмана. Так, у 2008 році журнал «Фокус» оцінив статки Фуксмана у 224 мільйони доларів, у 2009 році в 261 мільйон, а ось у 2011 всього лише в 156 мільйонів, а у 2013 році і взагалі тільки в 116 мільйонів.

Це було більш ніж дивно: під час світової кризи капітал Фуксмана збільшився, а потім зменшився більш ніж удвічі. Однак говорили, що Фуксман, навчившись на майже піввіковому досвіді, частково відкриває для публічного огляду лише частину свого бізнесу. До того ж він спрямовує частину своїх грошей на інші проекти, у тому числі знову серйозно займаючись торгівлею предметами мистецтва. Тим більше, що гроші Фуксмана розкидані по всьому світу: від США, де він є спонсором фестивалів російської культури «Наше спадщина» і співвласником ряду компаній, до Росії, куди він вкладає свої мільйони не лише у фільми Роднянського.

Але що ж тоді ще пов’язує Бориса Фуксмана і Україну, куди він тепер лише зрідка навідується у перервах між презентаціями в Нью-Йорку і виставками в Берліні? Мабуть, лише те, що він є  співпрезидентом Єврейської конфедерації України і в цій якості іноді з’являється у українській політиці. Адже «віджати» у цій зруйнованій олігархами країні, здається, більше вже нічого…

Сергій Варис, для SKELET-info