Марно сподіватися на смерть жлобства за три роки, – Олекса Манн

Марно сподіватися на смерть жлобства за три роки, – Олекса Манн
У червні цього року художник Олекса Манн спільно з американським художником Зіо Зіглером презентував виставку «Деформація».
У обраних для виставки роботах Манн вкотре задекларував намір довести анестетику до “естетичної безвиході”, презентувавши нові та уже “класичні” соціально-критичні роботи.
Сьогодні художник продовжує працювати у обраному стилі та гостро реагує на соціальні явища у своєму блозі. У інтерв’ю для ІНФОРМАТОРа митець розповів про результати проекту “Жлоб-Арт”, своє бачення українського мистецтва, ставлення до мовного питання і потребу кардинальних змін в архітектурі столиці.
Ще за часів Януковича Ви були одним із провідних критиків побутового жлобства і “Пшонка-стайл” серед політиків. Ці феномени сьогодні зникли чи мутували?
Якщо ви про Жлоб-Арт, то це не було критикою побутового жлобства, тим більше серед політиків. Це було критичне мистецьке дослідження такого інтернаціонального соціально-культурного феномену як “жлобство”, візуальними і літературними засобами. Були проведені масштабні виставки. Проект закритий вже три роки, все закаталогізовано, про це видані книги “Жлобологія” в різних форматах, за участі різних авторів, які по-різному висловились на цю тему. Написані статті, зняті програми і таке інше.
Це було дослідженням навколишнього соціуму в цілому і його базових налаштувань. І, враховуючи, що те що ми зробили, досі турбує критично мислячих людей з різними позиціями і вони постійно, часто самі того не помічаючи, використовують наш доробок того часу, вважаю, що все вдалося більш, ніж ми очікували.
І якщо це все не мутувало за тисячі років, то марно сподіватись, що воно в щось інше мутує за три.
У яких сферах несмаку в Україні залишилося найбільше?
Взагалі, починати треба з того, що домовлятись за термінологію. Такі слова, як сфери і несмак, передбачають, що вони щось стале означають. Я не займаюсь конкретно критикою чиїхось смаків чи несмаків, саме по цій причині. Я цікавлюсь причинами певного явища. Принаймні, мені так здається.
Чи уявляєте ви момент, коли у митців не буде приводів критикувати маси та політичні “еліти” або момент, коли така стратифікація зникне?
Не думаю, що художнику цікаво займатись критикою якихось там політичних еліт. З таким же успіхом можна критикувати мавп або бліх. Тим більше критикувати маси, так як цієї категорії не існує. Мені невідомо, що таке маса в цьому контексті. Мені це, принаймні, точно це не цікаво.
Є певні знакові феномени, які впливають на розвиток філософії і соціуму, які мають свої причини. З’ясувавши причину, її можна аналізувати, досліджувати і документувати. Моє підгрунтя – це антропологія, яка іноді заводить в абсолютний, часто мортальний, або гротескний, сюрреалізм.
А часових рамок для цього не існує, по одній простій причині: часу нема. І як у того, чого немає, можуть існувати рамки, не зрозуміло.
Що ви порадите пересічному українцю, який хоче зайнятися самоосвітою, почитати/подивитися?
Я не в курсі, що таке пересічний українець. І чому він, тобто те, про що я не в курсі, захоче зробити саме те, що перераховано вище. Не знаю жодної людини, яка б вважала себе пересічною. Є абсолютно різні люди. Особистості з часто діаметрально протилежними поглядами. І радити щось абсолютно різним формам життя немає ніякого сенсу.
Яким діячем чи явищем сучасної української культури ви по-справжньому пишаєтеся?
На щастя, я позбавлений такої можливості – чимось по-справжньому пишатися в культурі, загалом. Є явища, за якими я з інтересом, час від часу, спостерігаю. Є такі явища, які мені цікаво більш глобально вивчати. Є такі, з яких ти виводиш свої мистецькі коріння і які на тебе, безумовно, вплинули в певний відрізок життя. Список буде дуже довгий. І пов’язаний явно не лише з українською культурою.
Тим більше сучасна українська культура – це декілька десятків людей, які знаходяться в різноманітних стосунках один з одним і створюють все фактично у тебе на очах, якщо не на голові. І оцінити це в якихось пафосних категоріях мені зараз неможливо. Бо тоді прийдеться розігнати цих людей з твого життя і одразу моментально чимось конкретним потужно запишатися.
Наскільки значущим вважаєте питання мови? Чи розглядаєте українську як окремий культурний феномен і чи бачите шанси на її трансформацію у таку ж “стильну” мову, як, наприклад, французька?
Не розумію, чому якась мова має бути феноменом. Це комунікаційний засіб. Я обрав інші комунікаційні засоби для спілкування, які є невербальними. Я спокійно висловлююсь різноманітними комбінаціями ліній, крапок і плям. Мені так комфортніше, принаймні, зараз.
Якщо залишатись в контексті запитання, то очевидно, що стильність мови обумовлена кількістю стильних особистостей, які її використовують для комунікації зі світом і кількістю стильного контенту, який цими стильними людьми на ній виробляється. І згодом поширенням цього стильного контенту світом.
Які найгірші взірці архітектурних модифікацій у столиці можете назвати? Наскільки рівень “архітектурної етики” характеризує суспільство і який він в українців?
В Києві необхідно реінкарнувати барона Османа. Який би все це зніс нахер без сантиментів і побудував би абсолютно нове місто, як було з Парижем у 19 сторіччі. Причому там було за чим сумувати: все ж таки, він знищив більшість середньовічного міста. Але він перетворив Париж з гниючого клоповника на столицю світу. У нас же і до цього метафоричного барона Омана все знесено, розруйнувано і спаскуджено.
Залишити всі ті декілька пам’ятників Русі, класицизму і барокко, та декілька кварталів часів будівельного буму кінця 19- початку 20 сторіччя, що чудом збереглись, і решта – під зніс. На нього би, звичайно, гнали міщани, але він би їх не слухав, а прокладав би бульвари, розв’язки і будував би нові площі і вулиці. А потім цього розлюченого, але вже досвідченого, барона Османа пустити по всій країні і натравити його на всіх українців загалом, для підняття в них бойового духу і рівня архітектурної етики.
Який архітектурна атмосфера Києва?
Архітектурна атмосфера нагадує приблизно такі відчуття, коли ти біжиш марафон в протигазі, де окуляри замазані лайном, а в тебе ще кожні пару метрів кидають в спину тупу сокиру.
А ти чомусь гордо робиш вигляд, що у “нас саме гарне місто, бо тут росте багато каштанів”. І вперто біжиш далі.
Нагадаємо, раніше у канадській провінції Манітоба відкрили мобільну мультимедійну виставку про Голодомор. Автобус, у якому розміщена експозиція, здійснить тур Канадою.
Анна Андрашко
для ІНФОРМАТОРа
Теги: ВыставкаМанн Олекса
Коментарі:
comments powered by DisqusЗагрузка...
Наші опитування
Показати результати опитування
Показати всі опитування на сайті
