Анастасія Приходько: Виникає бажання ось прямо зараз взяти автомат і розстріляти ворогів

Анастасія Приходько: Виникає бажання ось прямо зараз взяти автомат і розстріляти ворогів

Популярна співачка, патріот, громадський діяч та Заслужений волонтер України – Анастасія Приходько в інтерв’ю «Народної Правді» розповіла про те, як це – повертатися з концертних рейдів в зоні АТО в мирний і ситий Київ. І пояснила, чому не відвідує світські тусовки.

«Ми всі живемо як на вулкані»

– Ви завжди вкрай неохоче говорите про свої волонтерські проекти. Чому?

– Мені здається, будь-які пориви, що йдуть від душі і серця, дуже інтимні. Кричати: «Дивіться, я допомагаю!», я не буду. Сама думка про те, щоб піаритися на волонтерстві, мені чужа.

– З якими думками Ви повертаєтеся в ситий Київ із зони бойових дій?

– Це два різні світи. На війні все по-справжньому: розмови, емоції, повага… Все інше. Коли твоєму життю загрожує не надумана, не гіпотетична, а реальна небезпека, ти починаєш по-іншому реагувати на події, людей і саме життя. Хочеться бути причетною до цього справжнього світу, в якому люди займаються великою справою і борються за кожен сантиметр нашої землі… Там хлопці цінують кожну хвилину свого життя і намагаються прожити її правильно. І, якщо чесно, після поїздок в зону АТО мені хочеться залишитися з ними, а не повертатися до Києва. Бути там хоча б кухарем… Але близькі, знаючи мій характер, знаходять вагомі аргументи: у мене двоє дітей…

– Чи складно даються такі переходи від війни до миру?

– Складно. Війна затягує. Був час, коли в зоні АТО я проводила тижні… Виникає бажання ось прямо зараз взяти автомат і розстріляти ворогів! Ти усвідомлюєш: завдяки цим солдатам, ти можеш повернутися в мирний Київ, завдяки ним ти існуєш…

– Як три роки війни в країні змінили Вас?

(Замислюється, – НП) – Коли своїми очима побачила, що відбувається на Донбасі, спілкувалася з нашими військовими, було страшно… По-справжньому страшно… Я почала по-справжньому цінувати кожну секунду свого життя. Адже зараз ми всі живемо як на вулкані. Ніхто не знає, що буде завтра. Але у нас на всіх залишилася одна загальна мета – перемога.

– Можете розповісти про першу зустріч з українськими бійцями?

– Перший раз ми приїхали в Миколаївську частина. Але хлопці тоді ще не знали: після нашого концерту їм повідомлять, що їх відправляють в зону АТО. Пам’ятаю цих хлопців… Вони не були навіть нормально одягнені… Йде ось такий хлопчик, а у нього штани на три розміри більші, якимось поясом затягнуті, щоб не впали… Ось так вони і пішли воювати – в тапках, кедах, в чому є. Я тоді під час виступу розплакалася, не знала, як себе вести… Зате потім, коли приїхали в звільнений українськими солдатами Сєвєродонецьк, це були прекрасні почуття! Тільки була одна проблема (посміхається, – НП). Спати в готелі було бридко. Думали: може, ось на цьому ліжку валявся Гіві або Моторолла. Фу! Навіть думали про те, щоб переночувати в автобусі.

«Мені пофіг, що про мене думають»

– Розкажіть про Вашу участь в проекті “Пісні війни” і композиції, яку Ви заспівали дуетом з парамедиком АТО Дариною Зубенко …

– Це чудова дівчина, доброволець. Ми записали з нею пісню «Дівчата». Для мене була велика честь співати разом з нею. Адже вона – реальний ангел, який рятує життя наших бійців на фронті. Ми з Дашею пообідали разом в кафе, ще до запису самої пісні, поговорили. Відразу знайшли спільну мову. Хвилювання було, але у нас відразу все вийшло.

– Ви знаєте, що Вам хочуть присвоїти звання Заслуженої артистки України. Як ви до цього ставитеся?

– Не буду лукавити. Мені приємно. Значить, я в своєму житті роблю щось важливе…

– Де будуть проходити ваші найближчі виступи?

– 23 серпня я їду в Житомир на відкриття пам’ятника Героям Небесної Сотні, а 24-го – в День Незалежності – буду виступати в Кропивницькому. І ще ми готуємося до сольного концерту в Києві – 7 жовтня в клубі Atlas.

– Чому Вас практично не видно на світських заходах?

– Не подобається мені там. Мені здається, всі ці зміїні кулуарчики створюються тільки для того, щоб перемити кістки колегам і попити халявного шампанського. Я не хочу шепотітися і точити ляси даремно. І не люблю шампанське. Що корисного для себе я там почерпну? Витрачу час на чепуріння, мейк, зачіску, підбір одягу заради пари фотографій і секундного інтерв’ю, присвяченого обговоренню нового голлівудського фільму або того гірше – какашкам моєї улюбленої собачки? Ні. Мені це не цікаво. Я не хочу витрачати себе на ці тусовки. Я абсолютно інша людина. Вони нехай ходять собі, спілкуються і розвивають український шоу-бізнес (посміхається, – НП), а я в стороні побуду. Окремо.

– Бути відкритим патріотом України в українському шоу бізнесі – складно?

– Відкритих і чесних завжди боятися. Люди знають, що я не буду лукавити і підбирати слова, якщо мені щось не подобається. При цьому мені абсолютно пофіг, що вони про мене думають. Я не граю в їхні ігри. У якийсь момент, коли мої … (замислюється, підбирає слово, – НП), з жахом кажу, «колеги» почали кататися в Росію, я зрозуміла для себе, що не хочу бути в такому шоу-бізнесі. Він підлий, непорядний та неправильний. У 2015 році я прийняла для себе остаточне рішення відсторонитися від цього всього. До цього бруду я не причетна.

– У Вас є друзі зі світу шоу-бізнесу?

– Я дружу з простими і чесними людьми – журналістами, медиками, військовими, волонтерами … У мене немає жодного друга в шоу-бізнесі, з яким я можу відверто поговорити.

– З кимось із російської колег спілкуєтеся?

– Ні з ким із тих, з ким спілкувалася раніше. Але з величезною повагою ставлюся до Ахеджакової, Басилашвілі, Шендеровича, Макаревича … Там багато людей, котрі адекватно розуміють, що відбувається в їхній країні. І намагаються підтримати Україну. А решта … Дрібні сошки та дармоїди путінського режиму.

– Читав, що ви не любите соціальні мережі. Тим не менш, ви досить активні в Фейсбуці …

– Просто я розумію, що на сьогоднішній день це один з ефективних інструментів донесення інформації величезній кількості людей… Особливо якщо врахувати той факт, що я дуже вибірково даю інтерв’ю і дуже вибірково ходжу на ефіри. Для мене соціальні мережі – це майданчик викладу сьогохвилинних думок і просування своєї творчості. Але, кажу чесно, мені це робити вкрай важко…

Кирило Желєзнов