Куликов і Симоненко. Журналістські стандарти й етика

Куликов і Симоненко. Журналістські стандарти й етика

Думав, сторіччя від жовтневого перевороту пройде повз мене в плані реакцій на матеріали й думки, які далекі для мене ідеологічно. Але не втримався.

Спочатку, як у нас кажуть, один "мудрий херсонець" написав плаксиву епітафію про сильну й могутню державу у стилі "какую страну прос…". Там цитати Сталіна про п’ятирічки, промисловість, безкоштовну медицину й інші блага комуністичного раю. Дивно бачити, але люди вподобують, коментують і в пориві ностальгії за молодістю, коли сонце світило яскравіше і трава була зеленішою, визнають: так, було краще. У пориві ностальгії автор написав трохи й до 7 листопада. Вітає зі святом, жалкує, що здав свій партійний квиток, і що його зрадили комуністичні вожді, а він їх – ні.

Не хочу переповідати ще кілька записів у фейсбуці, які викликають гнів. Усі вони звернені до радянського минулого, яке після ситної вечері в теплій хаті згадується переважно безхмарним. Згадується тими, хто не застав (уникнув, не хотів бачити, знати) масових репресій тих, хто говорив більше, ніж газета "Правда". Ці люди з пієтетом ставляться до своєї великої радянської "родіни". Із таким же пієтетом вони й розтягували народні блага на початку 90-х. Тягнули хто що міг. Директори заводів – заводи, робітники – від болтів, гайок, дротів до запчастин убогих "жигулів".

На тлі дописів про те, що в ефірах уже нема Симоненка й Адама Мартинюка промайнула фотографія про зібрання відчайдушних пролетаріїв у Херсоні. Все таки зійшлися, вірні ідеям комунізму кілька бабусь і дідусів. Комусь їх шкода. Мовляв, хитрі залишки партійних керівників збирають такі мітинги, а вони вірять у воскресіння Ілліча та збираються. Не знаю, мені не шкода.

І от я натрапляю на матеріал "Громадського радіо". Інтерв’ю Андрія Куликова з Петром Симоненком. Не більше, не менше. Чесно – шокований. Політично безпринципна особа, яка десятиліттями маніпулювала українцями на темі "світлого" минулого й безнадійного майбутнього, особа, яка за кожної нагоди ганьбить українську історію та українську політику своєю присутністю в ній – раптом упевненим тоном продовжує розповідати усім слухачам про "карательную операцию против Донбасса", яку Україна розпочала в 2014 році та про негайну федералізацію як шлях до територіальної цілісності. Серйозно?

Саме в часи, коли Україна продовжує війну з Росією, зокрема через багаторічну риторику компартії про дружбу з РФ, "одну" історію та "братський" народ усім нам так важливо знати думку Симоненка про "фашиствующих молодчиков" і "вандалізм", який нібито став "обличчям України"?

Я розумію, що є стандарти ЗМІ, різні сторони й альтернативні думки. Але як можна давати слово послідовникові злочинної ідеології, яка в радянські часи загубила мільйони людей? Здається, на фоні показової декомунізації атрибутів старого режиму в когось склалося враження, що комунізм у минулому. Масштабно – мабуть, так. Але якщо загравати з його рупорами, обов’язково знайдуться ресурси для підняття їхніх прапорів і нових/старих лозунгів.

Я не маю права нікому вказувати. Це – рішення "Громадського радіо". Я його не поділяю з тих причин, що в дійсно правовій державі з достатнім рівнем політичної культури такі люди, як Симоненко, мали або втікати, або бути такими маргіналами, щоб про них і не згадували. Хоча вони там і є, але "Громадське" їх витягує зі дна. Це підміна понять і стандартів. Паразити й дурні стають політиками, а ЗМІ тиражує їх як діячів з окремою думкою, прикриваючись стандартами. І до речі, тут постає питання до пана Куликова як до голови Комісії з журналістської етики…

Іван АНТИПЕНКО