Пасивні, повільні, малозацікавлені у високій результативності – журналіст про роботу українських дипломатів

Давайте спробуємо абстрогуватися від "винних" персоналій у провалі в ПАРЄ і поверненню РФ. 

Спробуємо логічно розібратися у справжніх причинах зовнішньої поразки. Як не крути, але поразка у ПАРЄ – це пряма відповідальність МЗС, бо воно профільне відомство.

Чи мала МЗС достатні ресурси і чи дійсно кінцевий результат залежить від неї? І так, і ні.

Так: не знаю, як зараз, але декілька років тому я був у Дипломатичній академії і побачив план семінарського заняття по "сучасній міжнародній політиці США", де пропоновані джерела та література дотувалися до 2000 року, жодного англомовного матеріалу, з іноземних – рос. переклад "Великої шахівниці" Бжезинського. Не знаю, наскільки зараз покращилась якість підготовки кадрів.

Окремо чув негативні відгуки про професіоналізм дипломатів в окремих країнах. Часто вони не знають мови країни-перебування (тільки пара міжнародних). Не контактують з місцевими українськими громадами і не залучають їх як інструмент soft power. Ну і в цілому пасивні, повільні, малозацікавлені у високій результативності. Про KPI так само чули лише в контексті вивчення іноземних мов.

Ні: З іншого боку, неодноразово чув про відсутність достатніх коштів на проведення активної діяльності у країні. Зрозуміло, що Україна не може навіть і мріяти про аналог USAID, UKAID, GIZ, але ресурсів немає на щось більш-менш просте. Хоча, про яку діяльність йдеться, коли з/п українських дипломатів виглядають жирними лише на тлі українських цін. Саме тому для багатьох професіоналів МЗС – це трамплін у корпоративний сектор, де адекватно оцінять вартість міжнародного досвіду і знань.

Звісно, можна фантазувати, що Україна повинна активніше/агресивніше поводитися на міжнародній арені: просувати дружні політичні сили до місцевих парламентів; впроваджувати свою soft power; фінансувати мережу організацій в інших країнах для просування власної адженди; будувати блоки/союзи; мати взаємовигідні інтереси в Африці, Латинській Америці тощо. Звісно, у форматі стратегії, дорожньої карти чи білої книги – це все супер і класно звучить. Але об’єктивно в нас немає на це ресурсів. Бо для того, щоб організувати умовний переворот у "дружній африканській країні", треба вкластися в цей переворот. І, як буває в житті, на 1 успішний переворот може прийтись 2 неуспішних.

Тобто потрібні кошти на системну зовнішню політику, яка буде протидіяти російській (яка ресурсно набагато краще забезпечена). Чи є у нас ці кошти? Мабуть ні... Теоретично є, але при формуванні бюджету, завжди є інші більш "конкурентоспроможні" статті витрат.

Що може бути головним ресурсом України у зовнішній політиці? Мабуть реформи, позитивні зміни (привіт міжнародні рейтинги). І то не факт, що вони дозволять "відчиняти усі двері".

Щось можна було б покращити, аби мати позитивніші результати зараз? Мабуть. Наприклад, напрягти українські церкви та парацерковні організації, які б доносили по своїм каналам проблеми із правами людини на окупованих територіях, як це роблять правозахисники. Бо зараз консервативно-традиційна тусовка більше витрачає часу на обговорення "захисту традиційних сімейних цінностей", а не системні протидії агресору. Системніше працювати з українськими громадами і залучати їх у повсякденну діяльність, а не згадувати лише на день незалежності. Покращувати якість підготовки кадрів.

І, тим не менш, дипломатична перемога кується в економічних кузнях. Будуть соціальні, економічні реформи, боротьба з корупцією, верховенство права – буде і зовнішня картинка і збільшення ресурсної бази на зовнішню політику.