Фінансові маневри Рябошапки: і собі, і друзям

Українська прокуратура паралізована, щонайменше, до 1 вересня 2020 року – професійні «громадські активісти», що опинились на чолі Генеральної прокуратури України, знову влаштували переатестацію, яку вони вже проводили 4 роки тому.

При цьому результати переатестації оголошені заздалегідь – за її підсумками будуть звільнені 5 тисяч прокурорів з тих 15 тисяч, що працюють зразу. Але найбільше співробітників прокуратури бентежить не перспектива можливого звільнення, а нерозуміння всієї тієї метушні, яку влаштував новий генпрокурор Руслан Рябошапка. Якщо Рябошапці заважають кілька підлеглих, то невже їх не можна було звільнити без влаштування тотального паралічу й фактичного припинення діяльності прокуратури – вони б і самі написали заяви «за власним бажанням», а якби хтось відмовився, на такий випадок існує механізм скорочення посади?

На перший погляд, дії Рябошапки, дійсно, позбавлені будь якої логіки: ну навіщо, питається, вимагати від усіх прокурорів написання заяв про те, що вони добровільно погоджуються на використання в ході переатестації інформації про них з анонімних джерел (на кшталт пліток, що поширюються соціальних мережах)? Навіщо виганяти з роботи тих, хто відмовився подати заяву про «добровільну» згоду – таких у Генеральній прокуратурі виявилось 20% співробітників, а, точніше, 218 прокурорів, яким Рябошапка вказав на двері без жодних законних підстав? Який сенс звільняти найдосвідченіших: наприклад, за відмову дати «добровільну» згоду на використання інформації з анонімних джерел Рябошапка звільнив заступника начальника Управління спеціальних розслідувань Віталія Тарасюка – напевно, єдиного толкового слідчого в богадільні Горбатюка.

Але, насправді, нічого дивного немає й Рябошапка та його команда професійних «громадських активістів» лише зайвий раз довела, що грантожери не здатні до якоїсь продуктивної праці – вони можуть тільки засвоювати гроші іноземних грантодавців і писати красиві фінансові звіти. Власне, саме так трапилось минулого разу, під час переатестації прокурорів у 2015 році. Тоді 2,5 млн. доларів, які Уряд Сполучених Штатів виділив для реформування української прокуратури, потрапили не на рахунок Генеральної прокуратури України, а на рахунки приватної компанії «Центр протидії корупції» (до речі, ця, так би мовити, неприбуткова організація має 20 рахунків в установах банків). Але спроби Генпрокуратури розібратись з крадіями закінчились нічим – у квітні 2016 року посольство США направило в Генеральну прокуратуру України листа за підписом першого заступника посла Джорджа Кента з вимогою закрити кримінальне провадження, зареєстроване у зв’язку з розкраданням американської урядової допомоги (це той випадок, коли на злодії загорілась шапка – можна припускати, що частина вкрадених грошей осіла в кишенях американських дипломатів).

Апетит приходить під час їжі – цього разу грантожери спробують вкрасти вже не 2,5, а 7,5 млн. доларів США. Для цього в кожну кадрову комісію (а всього їх буде шість) Рябошапка включив по три професійних «громадських активісти», які засвоюватимуть кошти американських платників податків. Ось приклад такої комісії на чолі з видатним фахівцем у галузі права Віктором Чумаком:

dqxikeidqxitkant

А оце – документи на перший транш, який має осісти в кишенях професійних «громадських активістів», на суму в 744 тис. доларів США.

Що привертає увагу: бенефіціаром американської допомоги є не тільки Генеральна прокуратура України, але й Міністерство регіонального розвитку, Херсонська обласна державна адміністрація (до речі, у 2014 році для прогону грошей американських платників податків використовувались рахунки очолюваної Саакашвілі Одеської ОДА) та, як не дивно, Національне антикорупційне бюро України, директор якого зараз намагається домовитись з головою Рівненського апеляційного суду Олегом Полюховичем про скасування постанови Сарненського районного суду, якою Артем Ситник був визнаний корупціонером. Втім, нічого дивного немає, враховуючи, що Ситник – це друг, соратник і товариш по пляшці генерального прокурора Рябошапки та його заступника Чумака.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»