Не збожеволіти – план-мінімум на період терапії. Журналіст про діагноз "рак"

Не збожеволіти від одноманітності, нудоти та проблем з травленням – план-мінімум на період хіміо- та радіотерапії. Максимум – пройти якийсь онлайн-курс та прочитати кілька книжок, аби порозумнішати і не витрачати дарма час, пише Олег Тудан в блозі для ТСН.

В місяці зазвичай або тридцять, або тридцять один день. У цьогорічному лютому їх було двадцять дев’ять – рік високосний. Усього двадцять дев’ять днів, які можуть пролетіти калейдоскопом, можуть пройти повільно – залежить від того, наскільки ви залучені до життя. А можуть стати одним безкінечним "днем бабака" – якщо ви лежите в лікарні.

Чергове, майже планове обстеження виявило новоутворення всередині. Поки я тремтячими руками гуглив написане у заключенні "prolongatio morbi" (насправді, воно без перекладу звучить, як зловісний вирок), у голові вже проскакували образи відділення лікарні, де я провів кілька місяців три роки тому.

Вердикт лікарів – місяць опромінення разом з хіміотерапією в Інституті раку. Чи допоможе ця терапія бодай зменшити новоутворення, прямої відповіді так і не почув. Лікарі не дають жодних прогнозів, навіть обережних – лише після терапії. Отже, місяць. Місяць стаціонару. 28 днів опромінення і 30 – хіміотерапії.

Кажуть, у всьому треба шукати позитив та якусь вигоду для себе. Зазвичай я не є прихильником такої думки, але зрештою треба було якось наповнити цей місяць сенсом – окрім того, що мене лікуватимуть, мають бути і інші виправдання цього "дня бабака". Отже, не збожеволіти від одноманітності, нудоти та проблем з травленням – план-мінімум на період хіміо- та радіотерапії. Максимум – пройти якийсь онлайн-курс та прочитати кілька книжок, аби порозумнішати і не витрачати дарма час.

Вже на третій день терапії план максимум полетів в тартари – від нудоти та слабкості не хотілось читати, взагалі думати, зосереджуватись на чомусь серйозному було неможливо. І хоча препарат, який я приймав був відчутно слабкіший (в плані негативного впливу на організм) за ті, які отримував в системах минулого року та в післяопераційний період, постійна фонова нудота та запаморочення не додавала активності. Проте, це було не найгірше.

Сусіди по палаті – ось чого я побоювався найбільше. "Справжню журналістику роблять інтроверти", кажуть – принаймні я зазвичай не надто схильний до бесід з незнайомими людьми. До того ж найбільше дратують оці випитування – "а ти чим хворієш?", "тобі вже робили операцію?", "боже, такий молодий і вже з раком", "ну це, мабуть бог дав тобі випробування"’, "кажуть, у Верховині є тітка одна, то вона лікує краще, аніж оці лікарі". Зазвичай я вже після першого питання відповідаю таким тоном, що друге ніхто, власне, вже і не задає. Мене це влаштовує.

За місяць перебування в лікарні в палаті змінилось з десяток сусідів – комусь робили операцію, і той через кілька днів вже виписувався, комусь просто капали хімію і увечері вже відпускали. Були нав’язливі, були скромні та тактовні. Були здорові, як бики, які вже на другий день після видалення шлунку збирали речі і поспіхом виписувались, були такі, яким доводилось давати кисень по трубці, наскільки погано вони переносили операцію.

Найбільше запам’ятався чоловік, ненабагато старший за мене – власне, наймолодший з усіх сусідів. Спочатку він здався мені доволі хамовитим, проте вже увечері ми розговорилися. В нього була пухлина шлунку, і вже знаючи про діагноз, він поїхав з дружиною у подорож Азією. Там спробував народні методи лікування раку, харчувався лише фруктами та овочами. Коли ж повернувся та зробив обстеження, лікарі повідомили – в животі вже метастази, які оперувати не можливо. Єдиний варіант – хіміотерапія. Це була його перша хімія, то він спитав – "а коли стане погано?". Я відповів, що на другий день. А потім, на третій ще гірше. А на четвертий – ще. І лиш після цього почне потрохи ставати... ну не краще, а просто – не гірше. Увечері першого дня він пішов додому з помпою на шиї – медичним приладом, який потроху заливав в нього препарат. А на третій день, коли прийшов знімати пусту вже помпу, просто рухнув на ліжко і не вставав десь з годину.

"Продаю будинок, аби відправити зразки в Бельгію, щоб там підібрали подальше лікування" – зізнався він. Якась бельгійська клініка виставила йому рахунок в 100 тисяч гривень лише за обробку зразків біопсії. За годину він за допомогою дружини ледь піднявся, потиснув мені руку – "ну, тримаймося" – і пішов.

Останній тиждень в лікарні виявився найважчим – я вже рахував години до виписки, у проміжках між важким сном та приступами нудоти, зовсім перестав їсти – лише пив сік та мінеральну воду. Переглядав фотографії своєї дівчини в телефоні. Зовсім перестав цікавитись новинами – як локальними, так і всеукраїнськими. Початок епідемії коронавірусу оминув мене – я намагався вгамувати власний шлунок, який зовсім перестав працювати, мене морозило від слабкості і весь час хотілось блювати – який, до біса, коронавірус? Тут себе зібрати докупи неможливо.

Зрештою, терапія закінчилась. До двох медпрацівниць, які робили опромінення, я за цей час встиг відчути якесь тепло вдячності всередині. Лікарі та медсестри відділення, де довелось лежати, взагалі стали як рідні. Але навіть це не могло зупинити моєї швидкої, нервової ходи у бік залізничного вокзалу. Знесилений, я ледь дістався Чернівців та проспав майже добу вдома.

В місяці зазвичай або тридцять, або тридцять один день. У цьогорічному лютому їх двадцять дев’ять – рік високосний. 29 днів я провів у лікарні, і кожен з них був схожий на попередній: таблетки, нудота, сон, опромінення, нудота, сон, таблетки, нудота, сон. По колу. По колу. Проте я зрозумів, що ці дні були доволі безтурботними – у порівнянні з днями, які настали після. Дні очікування. Три тижні. Усього 21 день, майже як місяць. Саме стільки треба чекати, аби зробити контрольне обстеження, комп’ютерну томографію – лиш тоді буде зрозуміло, чи дало лікування бодай якийсь результат.

Три тижні. Наразі до обстеження лишилось приблизно 10 днів – і всі вони схожі також в чомусь схожі між собою. Щодня я прокидаюсь та засинаю з підрахунком в голові: "мінус один день, окей, вже скоро". І водночас кидає в холодний піт – а що скоро? Утім, якимось чином за цей час я навчився (зараз буде банальщина) кожну мить оцінювати як таку, яка більше не повториться, а значить – її варто цінувати. Кожна мить, проведена з близькою людиною та сином, варта того, аби ці три тижні не були пеклом очікування, а стали сукупністю важливих та цінних миттєвостей. Хтозна, чи вони повторяться колись.

"You know that I care

What happens to you

And I know that you care

For me too

So I don’t feel alone

Or the weight of the stone

Now that I’ve found somewhere safe

To bury my bone

And any fool knows a dog needs a home

A shelter from pigs on the wing"

Pink Floyd