Сержанта Журавля мали рятувати за всяку ціну. Натомість ми побачили квінтесенцію гібридної капітуляції

У дитинстві мені хотілося, щоб Україна стала штатом Сполучених Штатів Америки. Я думав, що таким чином водномить вирішаться всі фінансові й політичні проблеми нашої країни

Мабуть, найбільше до такої дитячої мрії спонукав голівудський кінематограф й американський спосіб життя, який у злиденних 1990-х роках видавався дитині із провінційного українського містечка раєм. Але була й іще одна причина: якось на уроці історії наш учитель Адальберт Ковач мимохіть сказав, що США – це країна, яка в разі загрози національним інтересам чи проблем у громадянина США в найближчій гірській криниці десантує підводну субмарину і захистить своє.

Держава, яка здатна на все, щоб захистити себе та своїх громадян, викликала в дитячій увазі щире захоплення й повагу. Хотілося, щоб і Україна була такою. До слова кажучи, син цього нашого вчителя, етнічний угорець і патріот України, загинув смертю героїв під час боїв за Дебальцеве...

Я згадав про все це, міркуючи про трагічну долю сержанта-розвідника Ярослава Журавля, який кілька днів лежав поранений на полі бою з російськими найманцями й чекав на допомогу. Про саме того Ярослава Журавля, який у білому шоломі та бронежилеті з дозволу ОБСЄ вирушив за підступно вбитим українським воїном, але разом із групою побратимів потрапив під прицільний вогонь найманих російських убивць. У мережі можна побачити відео з коптера: сержант Журавель живий, надає собі медичну допомогу. Минуло три дні, але сержанта так і не вдалося врятувати з-під обстрілу, і герой-захисник України помер без води й допомоги...

Хочеться вити від болю, усвідомлюючи, що ця жахлива історія трапилася майже паралельно із цирком у Луцьку, в якому зіграли двоє акторів – терорист і президент. Записати відосик – завжди раді, а врятувати підступно пораненого бійця – ні, не чули... Як соромно за цю владу й державу, яка не змогла витягнути з поля бою сержанта-розвідника Ярослава Журавля!

Щоб не зашкодити так званому "мирному процесові", мабуть. Адже ввечері 22 липня на сайті президента з’явилася інформація під заголовком "Прорив у Мінському процесі". Замість того, щоб рятувати своїх громадян, президент далі поширює байки про можливість миру з убивцями. Насправді прорив не в Мінському процесі, а прорив гнійного чиряка боягузтва й готовності до капітуляції нашої влади.

Бо від цієї історії волосся стає дибки. Не від підступності кровожерних російських окупантів – із ними давно й назавжди все зрозуміло. А від того, що Україна не спромоглася врятувати свого воїна, що не було проведено жодної спецоперації, жодна "умовна субмарина" не з’явилася й за всяку ціну не врятувала життя Ярослава Журавля. У його трагічній долі й у цих моторошних днях повільного конання на спеці – немов квінтесенція гібридної капітуляції нашого часу...

Врятувати сержанта Ярослава Журавля (за аналогією з культовим фільмом "Врятувати рядового Раяна") – це те почесне завдання, яке у важку хвилину могло об’єднати не лише армію, не тільки владу й опозицію, а й увесь народ. Якщо хочете, такий вигляд протягом цих мала мати наша національна ідея – врятувати сержанта Журавля. За будь-яку ціну: обстрілами артилерії й авіації, масованим наступом піхоти й танкових військ, щоб на місці ворожих позицій залишилася випалена земля, біла пляма на карті. Щоб урятувати сержанта Журавля – позаду своєї армії став би народ, достоту як у козацькі часи – з вилами й камінням, але став би й ішов боронити своїх.

Адже для цього й створена Україна – щоб обороняти своїх громадян. Більше жодна держава за нас не постоїть. І тому кожен воїн, який воює під прапором України, має бути впевнений: його врятують, чого б це не коштувало. Тільки маючи таку впевненість українські солдати йтимуть у бій і даватимуть відсіч окупантам. Знаючи, що Україна своїх не кидає – ніде й ніколи. Але виявилося, що кидає, ще й радіє "проривам у мирних переговорах"... Тьху!