Ты видишь: наши идут. Это флаг наш!

Ты видишь: наши идут. Это флаг наш!

Давно хотела спросить: киевляне 50+, а вы все помните, как в 1972-м, сразу после замены Шелеста на Щербицкого, желто-синие трамваи нашего детства буквально за месяц было перерисованы – на желто-красные?

Тогда это казалось дикостью и с непривычки резало глаз. Тогда мне объяснили папа-мама, что это "война с цветами нашего флага" (а в 1970-е и девушек за желто-синие блузку-юбку милиция могла остановить, именно так моя подружка-еврейка получила первый урок "политграмоты"!) – в "старых", желто-синих красках были оставленны из всего общ. транспорта только ментовские воронки ("чтобы неприятные ассоциации вызвало сочетание цветов", объяснили мне взрослые азы гэбэшной психологической пропаганды). 

Далее текст на языке оригинала.

У 1989-му, коли вже студенти їздили влітку "в народ", в т.ч. з Рухівськими газетками, десь на Полтавщині їх перепинили менти (була вказівка). І спитали по-змовницьки: хлопці, а жовто-блакитний прапор у вас є? – Є, – не приховували хлопці, – в рюкзаку. – А дайте хоч глянуть, – зніяковіло попросили менти, – який він?.. І стояли, мацали тканину й чудувалися: ти ба, і нічого страшного, прапор як прапор... (історія тоді ж була й задокументована, в одній із тих самих газеток)

Так відбувається "відчаклування" "проклятого" символа – блискавично, мов знімаються вроки чи пристріт: весь брехливий "наговір" лускає, як мильна бульбашка, і от уже прапори, вперше вивішені 1 грудня 1991 р. як державні, – виглядають, за загальним визнанням, "веселенько"...

А потім починається об’єднання під ними "своїх".

А потім упізнаєш чужих, навіть перебраних в укр. форму, – по тому, як злобно, що твої треновані пси, вони рвуть їх з машин на Майдані.

А потім, стоячи на тротуарі, зі сльозами в горлі дивишся на колону вояків – і згадуєш, що це першим сказав був ще Антонич, і точніше цього почуття – не окреслити:

Ти бачиш: наші йдуть,

Це прапор наш! (с)

З Днем Прапора, українці!