Навколо килима: чому українська вільна боротьба потребує реформ

Навколо килима: чому українська вільна боротьба потребує реформ

Завершення року для українського олімпійського спорту – пора традиційно гаряча. Щоправда, не через власне спортивні баталії. У цю пору спостерігається розпал кулуарних протистоянь за посади тренерів національних збірних та державних тренерів з окремо взятих видів. 

Нерідко внутрішні протистояння виходять у публічну площину. Перші ластівки року 2021-го маємо на прикладі стрибків у воду, де профільна федерація на чолі з відомим київським бізнесменом Ігорем Лисовим відмовляється сприймати призначення на посаду наставника збірної бронзового призера Олімпіади-2008, дев’ятиразового чемпіона Європи Іллі Кваші. Мовляв, 33-річний екс-спортовець ще надто молодий і не має достатнього досвіду, щоб керувати збірною. То за умови, що українські стрибуни у воду з досвідченими тренерами на чолі залишаються без медалей три Олімпіади поспіль. 

Власне, великі зміни саме на тренерських посадах міністр молоді і спорту Вадим Гутцайт анонсував по гарячих слідах, відразу після непереконливого виступу нашої країни на літній Олімпіаді, яка цьогоріч улітку відбувалася в Токіо. Там українці здобули 19 медалей, але лише одну золоту. Її автором став борець греко-римського стилю Жан Беленюк, діамант, зрощений у реаліях українського спорту радше не “завдяки”, а “всупереч”. Це золото стало для нашої греко-римської боротьби першим з часів тріумфу В’ячеслава Олійника на прем’єрних для України Іграх в Атланті-1996. 

Проте виявилося, що навіть у такого успіху може бути негативний відгомін. Дворазовий чемпіон світу серед молоді, чемпіон Європи серед дорослих Семен Новіков через три місяці після Олімпіади вирішив прийняти болгарське громадянство. Харків’янин так і не зміг змиритися з тим, що напередодні Токіо-2020 йому не дали змоги конкурувати з Беленюком за єдину українську путівку на Ігри у ваговій категорії до 87 кг на рівних. Жан справді мав прівілейоване становище. Але не завдяки статусові народного обранця від провладної політичної сили, як люблять говорити його опоненти, а завдяки стабільним міжнародним перемогам – титулам дворазового чемпіона світу, триразового чемпіона Європи, переможця Європейських ігор-2019, володаря олімпійського срібла Ріо-2016. В українській історії титулованішого борця греко-римського стилю просто не було. Навіть у радянські часи. І якби особисті амбіції не затуманювали очей спортивному оточенню Новікова, вони пояснили б талановитому спортовцю, що комфортні умови для Беленюка були виправдані, а здобуття Жаном олімпійського золота стало, зокрема, його, Новікова, заслугою – як конкурента. А тепер, за три роки до наступних Ігор, настав час доводити свою перевагу повноцінно. Семенові лише 23, і для нього настає золотий для борців вік... 

Та почуття особистої образи взяли гору над здоровим ґлуздом, і Новіков, вочевидь почувши, що Беленюк може залишитися в спорті й до Парижу-2024, вирішив переїхати до Болгарії. Тобто пішов шляхом найменшого спротиву. Як то свого часу зробила львів’янка Марія Стадник, яка не захотіла очікувати свого шансу за спиною першої в історії жіночої боротьби олімпійської чемпіонки Ірини Мерлені. Чотири олімпійських нагороди, золото чемпіонату світу-2009, вісім нагород найвищого ґатунку на чемпіонатах Європи Стадник принесла Азербайджану. 

Чвари і неспроможність підкорити особисті амбіції в інтересах загальної справи роз’їдають українську спортивну боротьбу з середини. Греко-римську, але найперше – вільну. Олімпійських нагород у цьому, колись стабільно медалеємкому виді, Україна не бачила вже двоє Ігор поспіль. Проте якщо в Ріо-2016 наші борці були справді конкурентними, а «тяжі» Валерій Андрійцев та Ален Засєєв опинилися в кроці від медалі, до того прибравши на турнірному шляху титулованих суперників з Росії, то в Токіо-2020 була справжня катастрофа.  На цьогорічні Ігри українські «вільники» здобули лише дві ліцензії. Це – найменше за історію. Проте ще більший шок очікував на прихильників виду спорту на килимах Токіо, де обидва представники України – Василь Михайлов і Олександр Хоцянівський припинили боротьбу після перших сутичок. 

Переломним для української вільної боротьби став 2017 рік, коли тодішній міністр молоді і спорту Ігор Жданов вирішив не продовжувати співпраці з багаторічним наставником національної команди Русланом Савлоховим, котрий знаходився в тренерському штабі команди 16 років і був причетним до всіх найгучніших перемог команди включно з олімпійським золотом Афін-2004 Ельбруса Тедеєва. Але на тому чиновник не зупинився і невдовзі вольовим рішенням призначив нового наставника збірної. Пан Жданов вирішив не прислухатися до думки міністерської комісії, складеної з титулованих спортовців минулого і відомих спортивних функціонерів, яка рекомендувала на посаду наставника збірної з вільної боротьби п’ятиразового чемпіона Європи Олександра Захарука, і особистим рішенням призначив на посаду фахівця, якого рекомендував новообраний виконком Асоціації спортивної боротьби (АСБУ). 

Головним тренером збірної став бронзовий призер чемпіонату світу-1983 Григорій Данько, спеціаліст, звісно, досвідчений. Новий тренерський штаб, заручившись підтримкою віце-президента АСБУ, львівського бізнесмена Юрія Копитка, прийшов на посаду під патріотичними гаслами українізації боротьби. Мовляв, попередній тренерський штаб етнічного осетина Савлохова (котрий разом з братами перебрався до Києва в далекому 1977-му) заполонив команду своїми земляками і не дає розвиватися місцевим борцям. 

Про те, що при триразовому чемпіоні світу і олімпійському чемпіоні Ельбрусі Тедеєві та дворазовому чемпіоні світу Ібрагімові Алдатові успішно розвивалися українські борці, критики мовчали. Критики, які власне й самі були тими успішними борцями. Мова про тририразового чемпіона Європи Василя Федоришина і срібного призера Олімпіади-2008 Андрія Стадника. Власне, й самою збірною керував не стільки Данько, який виконував радше менеджерські функції, а Федоришин. Це призначення в світі боротьби було сприйняте, м’яко кажучи, неоднозначно. Адже незадовго до того Федоришин був позбавлений срібної медалі Олімпіади-2008 через вживання допінгу. Цю звістку український тренер зустрів у Ізраїлі, де тренував місцеву борчиню Ілану Кратиш. 

Після інформації про допінгову дискваліфікацію ізраїльська федерація розірвала з тренером стосунки. Натомість АСБУ в купі з Мінмолодьспортом прийняли на посаду людину, яка зганьбила наш спорт черговим допінговим скандалом, аж надто охоче. У цю мить знаний борець з допінгом у спорті Жданов, котрий нині входить до ради засновників Всесвітньої антидопінгової агенції, вочевидь забув, що у своїй риториці постійно використовував словосполучення «нульова толерантність до людей, які мають проблеми з допінговим законодавством». 

Призначення на посаду тренера-допінгіста боляче вдарило по репутації української вільної боротьби. Проте навіть якщо не згадувати про цей фактор, виникали питання й щодо фаховості нового тренерського штабу, котрий навіть не приховував, що при комплектуванні команди робить ухил на вихованців західноукраїнської, головно івано-франківської (звідки Федоришин родом) боротьби. Дарма, що результату від того не було, і в підсумку незадовго до Олімпійських ігор міністр Гутцайт вирішив змінити тренерський штаб збірної, призначивши на посаду наставника Михайла Харачуру, котрий знаходився в тренерському штабі команди і до того, а Данька понизивши до помічника. На ряду з тим же Федоришиним. Який з того був ефект, уже відомо з результатів Олімпіади в Токіо. 

Наскільки ж ефективною виявилася практика «українізації» боротьби, видно бодай зі складу команди на недавній чемпіонат світу. Єдину нагороду українській збірній у ваговій категорії до 97 кг приніс етнічний дагестанець Магомед Закарієв. Також Україну представляли Зелімхан Тоґусов (до 74 кг), Рустам Расуєв (до 79 кг) і Мухамед Алієв (до 86 кг). Це з дев’яти вагових категорій, у кожній з яких може бути не більше одного представника від країни. Рішуче відмовившись від осетинського вектора, тренерський штаб обрав дагестансько-чеченський. А борці з Івано-Франківщини Роман Гоцуляк (до 57 кг), Ярослав Гурський (до 61 кг) та Іван Кусяк (до 70 кг), які є особистими вихованцями Федоришина, між тим, поступилися у перших сутичках. 

Найближчого четверга, 25 листопада, міністерська комісія розглядатиме кандидатури майбутніх тренерів збірних з вільної боротьби. Основними претендентами на посаду будуть екс-тренер жіночої збірної Володимир Євонов, у команді якого знову буде Федоришин, а також згадуваний уже і відставлений попереднім міністром Ждановим Олександр Захарук. 

Крім того, має визначитися особа, яка обійме посаду державного тренера, посаду адміністративну, від якої, втім, залежить ефективність розвитку виду спорту в країні загалом. Нині цю посаду обіймає Андрій Блажейко, людина, яку погано знають у світі боротьби, але яка прийшла разом з новою командою замість представниці європейської Федерації спортивної боротьби Діни Харенко. 

Зараз бажання стати держтренером виявив срібний призер Олімпіади-2012, призер чемпіонатів світу і Європи Валерій Андрійцев, якого сміливо можна назвати найкращим українським борцем вільного стилю за останнє десятиріччя. На свою третю Олімпіаду в Токіо Валерій не поїхав з двох причин. По-перше, він довго відновлювався після травм. По-друге, тренерський штаб збірної відправив борця на ліцензійний турнір не тоді, коли він був на піку форми, а трохи згодом, попередньо сподіваючись на успіх конкурента Валерія. 34-річний Андрійцев швидко поринув у горнило функціонерської роботи, збираючись освіжити ситуацію в українській вільній боротьбі. Але для початку він повинен отримати довіру від Міністерства молоді і спорту. 

Анонсуючи серйозні кадрові зміни після Олімпіади в Токіо, міністр Гутцайт вочевидь розумів, що опір людей, які перебували на посадах раніше і не досягли успіху, буде рішучим. На прикладі вільної боротьби зможемо переконатися – здатен Вадим Маркович ламати систему чи знову домовлятися. 

Автор: Тарас Романюк