Три дні тортур в Ізюмі. “Катування були для них розвагою”

Олександру 39 років, він мешканець Ізюма, працює в автофірмі. Наприкінці квітня його затримали російські солдати й три дні допитували: хотіли дізнатися, чи він атовець, та вибивали з нього імена й місце перебування інших українських солдатів.

Чоловік каже, що били професійно й викручували пальці плоскогубцями.

“Катування були для них розвагою”, — каже чоловік. Він відмовився фотографуватися і просить не називати його прізвище, зазначають у виданні ТЕКСТИ.

Підвал перший

“На підвал” я потрапив 29 квітня, коли йшов провідати свого онкохворого тата. Я щодня ходив цим маршрутом, але того дня дорогу перекрили. На блокпосту неправильно зорієнтували, як пройти, і я опинився на території лікарні, де росіяни облаштували свою базу. Мене зупинили троє чоловіків зі зброєю — мовчки, без жодних пояснень. Двоє з автоматами залишилися мене охороняти, а третій пішов кудись з моїми документами й повернувся зі ще одним солдатом. Той був невисоким на зріст і в масці. Він одягнув мені на голову шапку, що повністю прикривала очі, та заклеїв краї лейкопластиром. Мені зв’язали руки й тулуб. Пізніше, коли я спілкувався з іншими полоненими, то дізнався позивний чоловіка в масці — “Казань”. Більше про нього не знаю нічого.

Відвели мене в підвал неподалік — припускаю, що сидів в одному з підвалів ближнього медмістечка. У мене забрали паспорт, документи на авто та ключі від квартири. Зі мною був військовий квиток — окупаційна влада змушувала носити його при собі. Почали підозрювати, що я атовець. Я служив у внутрішніх військах, але не був мобілізованим і ніколи не служив на фронті.

Вони сміялися й казали: “Ти український солдат, ти вбивав людей”. Здавалося, що для них це розвага. Курили марихуану, били мене й веселились. Казали, що при Росії тут стане краще. 20-річні ідіоти затискали мені пальці й повторювали, що України не було, що її придумав Ленін. Для них їздити грабувати сусідні країни — це своєрідна розвага через бідність і відсутність іншої роботи. Казали, що наступною буде Вірменія.

Їсти й пити за всі три дні мені не давали зовсім, але першого вечора пропонували марихуану — звісно, я відмовився. Почали бити — по корпусу, по спині. Я просив тільки, щоб не зробили калікою, бо доглядаю хворого батька.

Коли я трохи зорієнтувався, то зауважив, що ці хлопці молодші за мене, судячи з їхніх голосів. Вони поводилися різко, але, коли я поспостерігав за ними, то збагнув, що вони красуються одне перед одним і точно не мають охоти мене вбивати. Що їм буде важко перетнути цю межу.

Я сидів на якомусь старому автомобільному сидінні. У туалет цього й наступні дні ходив під себе. Коли мене залишили самого, взявся розв’язувати руки — хоча росіяни сказали, що примотали розтяжку, я зрозумів, що це блеф. Вдалося викрутити руки й послабити мотузки. Пощастило знайти біля себе запальничку — посвітив нею трохи навколо, щоб хоч щось побачити. У повній темряві дуже важко морально.

Вхід до підвалу було завалено мішками — імовірно, з будівельним сміттям. Та втікати не бачив сенсу — солдати мали мій паспорт і могли навідатися додому. Зранку, коли побачили, що я розв’язав руки, знову почали бити — руками й ногами. Викручували пальці плоскогубцями. Приставляли до голови зброю, до горла — ніж. Питали, чи голосував я за Зеленського. Коли сказав, що так, били далі.

На Харківщині один з найвищих результатів Зеленського, а в Ізюмі за нього в першому турі проголосувало близько 60% виборців, а в другому — близько 90% (переглянути результати по кожній дільниці можна на нашій інтерактивній карті: тут у першому турі, а тут у другому).

Підвал другий

Потім сказали, що відправлять мене туди, де стріляють і куди прилітає у відповідь. Везли зв’язаного й у шапці на голові — коли я став на гусеницю, то зрозумів, що це якась БМП. Привезли справді на якусь свою позицію: одного разу прилетіло так, що посипалася штукатурка. Тут зі мною менше розмовляли, а більше били. Я зразу відчув, що це менти зі стажем, які приїхали сюди за контрактом. Їхні удари були болючішими й професійнішими, найбільше їх припадало по нирках. Якщо першої ночі били так, що я міг утриматися на ногах, то тут падав після кожного удару.

Ці теж хотіли зізнання, що я атовець. Питали, чи знаю інших українських бійців. Мали спеціальний столик для тортур — з отворами для великих пальців. Засовували їх у дірки й тиснули зверху. Але я їм нічого не сказав.

Було страшенно холодно — я вкривався спецівкою, в яку був одягнений, й надихував туди повітря, щоб зігрітися. Не спав ні хвилини — не до сну, коли не знаєш, що може статися в наступні 5 хв. Постійно снували різні думки. Щоб триматися морально, говорив сам із собою — це допомагало не збожеволіти.

Солдати погрожували вбити, але страх якоїсь миті притупився, на зміну прийшла досада: як же так, я ще ж маю плани на життя. Головне було вижити, не дати собі занепасти, не здатися. Бо змиритись і приготуватися, що розстріляють, — це вже поразка.

Так само мовчки, як забрали, мене й висадили, не отримавши жодних зізнань. Зібрали в машині близько десяти полонених з різних місць і по черзі викидали. Мене висадили біля автовокзалу в центрі й наказали не знімати шапку, аж поки від’їдуть. Можливо, в них був певний план щодо кількості затриманих і вони мали дотримуватися показників.

Я рушив додому, забрав у сусідки запасні ключі — місцеві тоді, коли покидали дім, завжди залишали їх комусь, бо росіяни, щоб обшукати помешкання, могли виламати двері. Уперше за три доби поїв і випив чаю. Перший тиждень було дуже важко дихати, але минулося. Морально відходив довше, допомогла робота. Треба було рубати дрова й готувати їсти. Треба було жити. Крім опіки над батьком, я ще допомагав по господарству сусідкам-пенсіонеркам. Це мене трохи відвертало від думок про катівню.

Мій полон був легким, якщо про нього можна так сказати. Вочевидь, українські військові зазнавали реальних випробувань. Згодом я бачив у місті чоловіків, у яких не було видно ні очей, ані обличчя — суцільна фіолетова пляма. Містом шириться інформація про охоронця магазину, якому переламали руки й ноги. Знаю також, що за порушення комендантської години росіяни забирали алкоголіків і наркоманів та змушували їх рити окопи.

Коли трохи оклигав, почав дізнаватися, хто міг бути причетним до мого полону. Група особливо жорстоких відморозків засідала неподалік медучилища, в підвалі якого я, найімовірніше, й провів першу ніч. Звідти прийшов чоловік, який одягнув на мене маску, — гадаю, мене відвели туди само. Солдати постійно залякували: “Приїде Ахмед і відріже тобі яйця”. Потім я дізнався, що це кадировець, який, як почали говорити в місті, вбив тутешнього судмедексперта. За медучилищем є гаражі — можливо, десь там я й сидів. Хочу впізнати це місце, але боюся, чи не заміноване воно, й шукаю нагоди піти туди з військовими.

Підвалів, у яких облаштували катівні, в місті може бути чимало. Не всі знайдеш, бо для найпростішої досить стола та плоскогубців. Катівні були для росіян розвагою, але мене не дивує така поведінка — я люблю слухати історичні подкасти і знаю, що люди завжди любили знущатися з інших.

Наразі я не засвідчив про воєнний злочин щодо себе — тільки написав заяву про пропажу документів, їх росіяни не повернули. Про те, чи злочинців покарають, не думаю. Сподіваюся тільки, що в Україні буде мир, а Росія розвалиться зсередини.

Ковток свободи

Я працюю комірником-комплектувальником автозапчастин, вахтово в різних містах України. 24 лютого застало мене вдома, в Ізюмі. Наступного дня мав їхати в чергове відрядження, та не встиг. Живу неподалік міської бібліотеки, тому коли наприкінці березня під час сильних бомбардувань міста в неї влучило, я забрав звідти на перетримку вцілілі вазони. Потім прибирав осколки й переносив на склад книжки.

Переконав працівниць відчинити бібліотеку, щоб туди йшли люди. Жінки, які там працювали, запропонували мені бути різноробочим у закладі. Ми видавали книжки — переважно пенсіонерам, ховали цінні видання. Окупаційна влада оплачувала таку роботу пайками — не соромлюся, що брав їх, бо їсти було нічого. Але погодився працювати там через любов до книжок.

Збираюся повернутися на роботу, та спершу мушу відновити документи. Їсти зараз особливо нічого, але стояти в черзі за гуманітарною допомогою мені здається нестерпнішим, аніж було тоді, коли росіяни приставляли ніж до горла й питали про Зеленського. Я волів би вже заробляти на власний хліб.

Коли 10 вересня ЗСУ зайшли в Ізюм, я відчув свободу. Люблю гуляти вулицями міста й зараз знову роблю це без страху — хоча думка про те, що росіяни досі неподалік, не покидає — боюся їхнього повернення. Вони могли мене вбити, і їм за це нічого не було б.

Поза роботою маю кілька хобі: література, подкасти, вивчення англійської. Думаю, що мій внутрішній світ і відчуття сенсу життя допомогли мені витримати тортури.

Автор: Ярослава Тимощук; ТЕКСТИ