"Показували відрізані голови побратимів": звільнений воїн ЗСУ розповів про полон у "вагнерівців"

Російські окупанти страшенно знущаються зі своїх полонених – українських захисників. Вони вдаються до крайніх звірств. Звільнений 47-річний воїн Збройних сил України Олександр Коваль розповів про полон у ПВК "Вагнер".

Як пише "Радіо Свобода", воїн пробув у полоні 40 днів. Його утримували в приміщенні колишньої взуттєвої фабрики на Донбасі разом із приблизно сотнею військовополонених у тісних та сирих камерах. Причому, без питної води, з мінімумом їжі – один сухпайок доводилося ділити на трьох.

Ба більше, полонених били, намагалися зламати фізично та морально, а також агітували переходити на бік Росії. Весь цей час рідні не знали про його долю.

Примітно, що воїн мав підстави не йти служити – хронічні хвороби та відсутність бойового досвіду. Але від війни він не ховався.

Вранці 24 лютого 2022 року Олександр ішов на зміну на заводі в Запоріжжі, де працював фахівцем із гарячої обробки металу – і там його наздогнала звістка: "Війна!". Підприємство зупинилося, а Олександр вирішив залишатися у рідному місті й допомагати з облаштуванням блокпостів.

У серпні йому прийшла повістка. Бойового досвіду фактично не було – лише рік на флоті: на початку 90-х він служив як строковик на крейсері "Україна" у Миколаєві: "Я тричі міг не йти на війну. Військовий квиток у мене давно був втрачений, але я його відновив. Потім, – згадує, – у нашому військкоматі звертали увагу на вік. Кажуть: "45+ – вийти зі строю!". Я вийшов. Потім: "Хто багатодітні – вийти зі строю!". Я вийшов, потім попросився – і повернувся. Ну, а хто піде захищати Батьківщину? Я був мотивований. Комусь треба".

Так Олександр потрапив до 58-ї мотопіхотної бригади, а у вересні 2022 року його разом із підрозділом відправили під Опитне на Донеччині – південні підступи до Бахмута.

Вже у першому бою він отримав контузію.

"18 вересня. Нас було семеро – група, розвідка. Завантажили на "мотолигу". Вирушили за позиції росіян, прямо в їхній тил. Дачне селище, будинки – в один ряд, уздовж поля. Ми засіли в будинку. Коли передають по рації: "Готуйтеся до кругової оборони!" Чуємо – на підході вороги. Підготовка? Я з автомата вперше стріляв не по мішенях, а по ворогах. Метрів за тридцять. Перший бій. Вони закидали будинок гранатами. Ми дивом звідти вирвалися. П’ятеро наших залишилися там", – розповідає Олександр.

У ніч із 31 жовтня на 1 листопада підрозділ Олександра вже був під Бахмутом. Російські військові цілодобово обстрілювали українські позиції.

Позицію, на якій перебував Олександр, вважали "тихою", але саме того дня "вагнерівці" пішли в атаку.

"Під обстрілами ми заступили на позицію – під обстрілом довелося йти 1400 метрів. Змінили хлопців. Цілий день тривали обстріли – міномети й танки. Вечоріло, сонце сідало, пішли вони в атаку, міцно пішли – ми відбили. Всю ніч 1 листопада вони крили нас мінами, до ранку. А 2 листопада – дрони", – розповів він про бій, в якому зрештою отримав поранення.

"По рації передали, що бачили ворогів у посадці. А вони вже ззаду – практично оточили нас. Можна було вийти через поле із соняшниками, але там було заміновано. "Вагнерівці" йшли – з РПГ, із підствольниками. "М’яса" в них багато... Чув істеричний крик, зеківський такий, табірний... Прилетів фугас... Останнє, що пам’ятаю, – помаранчевий вибух, сильний удар у груди, у бронежилеті керамічна пластина – зламана, дикий біль, мене відкидає, і я вирубався, – каже Олександр. – Був непритомний хвилин 20. Коли чую від "Малюка": "Бородо, Бородо, ти живий?" А я оглушений і не хочу приходити до тями", – додав військовий.

Бойовий побратим перетягнув Олександра на інше місце. Він отямився, коли в окопі вже були "вагнерівці". Йому зав’язнули очі, побили та доправили до командного пункту.

"Мені дуже пощастило. У той день у них було нове розпорядження – дуже потрібні були бранці. А так – у полон брали тільки офіцерів, решту – добивали. Навіть тих, хто міг іти. У мене забрали телефон, документи, зняли бронежилет і каску. "Я був слабкий – дві третини шляху мене тягнули, я йти не міг. Провели через кілька точок, далі – у вантажівку. Привезли – сільська місцевість. Яка – не знаю", – сказав Олександр.

Потім його "упакували" скотчем. Тиск фізично та морально, показуючи відрубані голови, як вони говорили, українських солдатів, лякали розстрілом, влаштовували імітації, згадує боєць.

"Це різновид тортур. У них це називається – "євродоставка". Руки по швах – і скотчем для упаковки великогабаритних товарів змотують тулуб, як кокон. Вільними залишають тільки ноги. Біль дикий, а потім – німіє все. Я думав, залишуся без рук", – розповідає він.

У результаті Олександра привезли в якесь село і спустили, мабуть, у льох, де була купа будівельного сміття.

"Показують – свіжі, відрізані голови наших хлопців, насаджені на арматуру. Один каже: "Це Едік, а це – Валера. Вони хотіли, щоб усе було за Женевськими конвенціями. Ти теж хочеш за конвенціями? Місце для третього є. Розповідав, що він робить із полоненими, як відриває голови. Справжній садист, маніяк. Я попрощався із життям, мені вже нічого не було страшно. Картинка стояла перед очима – покійна бабуся, братик, сонце, тепло, і я маленький", – розповів військовий.

Потім Олександра перевезли в окуповане Первомайське і там, у приміщенні колишньої взуттєвої фабрики, його разом із приблизно сотнею військовополонених утримували у тісних та вологих камерах. Спочатку в кімнаті розмірами 8 на 8 метрів було 20 осіб, потім – понад 30. Спали на дерев’яних піддонах, вкрившись шматками дерматину. Вони самі казали, що не мають завдання нас убити, а є мета – зламати морально, фізично. Давали один російський сухпайок на трьох: у ньому – одна консерва з тухлого м’яса, одна банка гречки та одна банка горошку. Галети, чай, цукор – розпотрошено, нема", – сказав військовий.

На щастя, 10 квітня він повернувся додому: "Спочатку, десь перший тиждень, давали питну воду: півторалітрову баклажку на двох. А потім – лише технічну, із протипожежної водойми. Ми її кип’ятили. Зима, холодно, а хлопці були в одній термобілизні. У мене було старе пальто, дамське, 60-х років. Замість туалету була баклажка. Кожного ранку приходила "робоча група", виносила. В "робочку" брали наших полонених, хто хотів. Там були трохи легші умови: один сухпайок на двох, більший доступ до сигарет", – розповідає колишній бранець.

Він додав, що кількох українських військових розстріляли. Медична допомога була "специфічною".

"Був такий офіцер, позивний – Док, – розповідає Олександр. – Він лікував, він же й катував. У одного нашого хлопця, Вані, йшов пісок із нирок, він дуже мучився. Ми попросили охоронця – привести Дока. Через три дні він прийшов і дав таблеточку но-шпи. Мене Док допитував. Запитував, що "цікавого" я знаю, де наша артилерія, де наші танчики, де штаб… Лупив. Щодня, навіть по кілька разів на день агітували: "Хто йде служити в російську армію? Тому що всіх розстріляємо". Відповідали: "Ні, ми полонені, навоювалися". Були й розстріли. ССОшників наших, бувало, заведуть до нас у камеру – попрощатися. За годину приходять: "Ну все, попрощався? Ідемо обнулювати". "Обнулювати" – це, по-їхньому, розстрілювати", – сказав Коваль.

Також він розповів, що вижити в полоні йому допоміг друг, з яким потоваришували та підтримували один одного, а ще надія побачитися з рідними.

"Ми жили надією на обмін, знали, що бувають обміни. Це перший тиждень дуже важко, плакали, горювали, місяць ще тримаєшся, а далі може прийти отупіння. З психікою щось відбувається. Один наш майор, він пробув п’ять місяців, впав у ступор, ось ляже на піддон, накриється з головою і лежить: "Хлопці, я вже все, прокидаюся – думаю про їжу, засинаю – думаю про їжу".

14 грудня 2022 року бійця звільнили разом зі ще 63 бранцями.

"Зателефонував уже з Дніпра. Такі емоції! Ще й чортів отримав. Тому що я ж батьків обманював: казав, що ми під Пирятином, на полігоні, нормально їмо, що все добре. У мене літні батьки, я їх беріг", – сказав військовий.

На рюкзаку чоловік досі носить синьо-жовтий колір...