Як рашистська ППО активно збиває власні винищувачі та бомбардувальники

Як рашистська ППО активно збиває власні винищувачі та бомбардувальники

28 вересня російські сили ППО  збили черговий власний літак, тепер це був Су-35 над Токмаком, і його втрата – непересічна подія, тому що це найпередовіша модель російських бойових літаків і, можливо, лише 5-й випадок втрати Су-35.

Про те як рашисти допомагають ЗСУ збиваючи власні літаки пише воєнний експерт Кирило Данильченко у виданні LB.ua

Як на мене, найкраще фото позаминулого тижня – український дрон знімає уламки російського Су-35С, збитого дружнім вогнем на південь від Токмака.  Пілот вбився також. Щонайменше 3,5 млн доларів на навчання закопано в землю, бо російська ППО і сама не літає, і іншим не дає.

Отакий незаперечний факт: на вістрі зусиль українського наступу, де у противника працюють десятки батарей ППО та РЕБ, росіяни не можуть створити зону, стерильну від наших БпЛА.

Це загалом чудово – локація трохи на північ від Новомиколаївки. Від лінії фронту пристойна відстань – 39 км, оперативний тил. І страшна російська РЕБ і “Панцирі” ешелонами не можуть зупинити наші очі.

А міг би й містер “Хаймарс” обкашляти слідчих і офіцерів, які збирали тіло пілота.  Утім це лірика. А нижче проста математика.

Ціна агресії

Згідно з відкритими джерелами, цей літак уже 26-й від початку вторгнення в Україну, збитий дружнім вогнем чи втрачений у небойовій ситуації. Поміж іншого, були 8 МіГ-31, один Су-30 і 10 фронтових бомбардувальників Су-24/34.

І отепер Су-35С. Той самий, яким росіяни планували здобувати перевагу над НАТО. Найновіші машини, тільки МіГ-31 – це 240 мільйонів доларів у суху землю.  Власними ракетами, якими сподіваються повернути Альянс до 1994 року. І саме тут головна перемога.

Російські ВПС не можуть безпечно працювати над власними порядками. Після 19 місяців війни! У своєму оперативному тилу їх збиває рідний С-300 – у майже полігонній ситуації, коли не заглушено зв’язок, не забито перешкодами РЛС, коли вони стріляють із глибини.

Це не оператори ПЗРК, не миттєва реакція розрахунку – ціль вели на радарі, підсвічували до останнього РПН І вбили свого.

Дружній вогонь

Очевидна болісна для агресора річ – у Москви не працює система свій – чужий, яку успішно запустив СРСР у гарячі 80-ті.

Тобто, щоб літак проклав маршрут далеко за FLOT, авіадиспетчери, кілька авіаційних штабів і зенітники повинні постійно обмінюватися інформацією. У реальному часі. Тобто жодних автоматичних систем управління, єдиних для всіх планшетів, на яких горять позначки і звучать сигнали системи свій – чужий.

Російські зенітники не знають, що над ними – перешкода, хибна ціль, декой чи “Storm Shadow”.

Цілі присвоюють цифро-літерний код, а далі все. ППО керують у ручному режимі або за графіком польотів – відкривають журнал і з’ясовують, що у такий-то час на такій висоті працюватиме патрульний винищувач.

Курс, швидкість. Збігається – наші.

Втрачені “технології атлантів”

Будь-яка проблема із взаємодією чи терміновою реакцією: виліт на перехоплення, спроба вийти з-під удару на аеродромі, спроба знищити крилату ракету – це смертельний ризик. Бо незрозуміло, чи встигнуть зв’язатися з кожною ланкою  у ланцюжку.

Можливо, ця ланка буде зайнята стрибками на запасні позиції, ремонтом, смуга буде забита перешкодами, вийде з ладу ретранслятор. Тисячі причин, чому не вдасться.

Тому що це трохи не так, як у НАТО з протоколом “Link 16”, де повна децентралізація, де будь-який член групи може увійти до спеціальних розділів “Винищувач – винищувач”, “Повітряний рух”, “Електронна протидія” – і всі члени мережі (від штабу ППО до розрахунку на пусковій) бачать об’єкт.

Ні, це журнал обліку журналів і ручне управління.

Тобто “друга армія світу” не може повторити систему свій – чужий пізнього совка. Який зміг свого часу навіть в “Іглах” блок цілевказання свій – чужий, а РФ не могла ще в Грузії, де власними пусками ПЗРК приземлили Су-25 більше, ніж грузини.

Кремлівські погрози і реальність

Відкиньмо чад російської пропаганди й уявімо, що ультиматум НАТО відкотитися до кордонів 1994 року і роззброїтися спровокував би військову відповідь. Колись і за менше розгорталися бойові дії. І полетіли б сотні “Томагавків” і “Шторм шедоу”, ракет проти РЛС і хибних цілей уперемішку.

І довелося б стрибати хаотично між аеродромами, а умовні турецькі БпЛА “Анка” та американські “Проулери” роздавали б РЕБ, глушили б зв’язок.

І не можна було б внести в журнал актуальні дані; не докричалися б по китайській рації штаби та диспетчери; а на купі радарів сніжило б – бо як свого часу над Югославією, кожен третій виліт робив би літак радіоелектронної боротьби.

Скільки прожила б російська авіація? І який був би рахунок дружнього вогню, якщо вони збили вже 26 бортів? До речі, у війні проти країни, де середній наліт пілота до війни становив 50 годин.

І Москва не змогла вивести нашу авіацію з гри, не змогла і не може ізолювати поле бою під час нашого наступу, не може безпечно літати над власними бойовими порядками.

На всі гроші повоювали зі смішними українцями з анекдотів. Залишилося лише за два тижні добігти до Варшави.