Чому в Україні військові інновації, які є ключем до перемоги, нині хаотичний процес

Чому в Україні військові інновації, які є ключем до перемоги, нині хаотичний процес

Важко зрозуміти, на яку перемогу над багатим і розвиненим ворогом ми можемо розраховувати, якщо не маємо жодної технологічної політики в державі. Ми за кілька років так і не спромоглися створити вітчизняні масові аналоги російських БпЛА типу «Шахед» чи «Ланцет»

Нещодавно відбулася офлайн-частина хакатону «Наступ машин». Спраглі до спілкування інженери й підприємці зі сфери військових технологій дякували за можливість ще раз побачити багато собі подібних й обмінятися досвідом, пише LB.ua. 

Але при цьому будь-якій притомній людині за підсумками цього дійства стало очевидно: розробники мало що знають про реальні потреби війська. 

Парадокс, але факт: зібралося кількасот, можливо, найрозумніших інженерів країни — але, на жаль, це було зібрання без чіткої мети та ясної перспективи. І вина тут зовсім не Brave1 як співорганізатора. І загалом не розробників. 

Під час першого хакатону Міноборони «Наступ машин». Фото: mil.gov.ua

Чому так?

Мабуть, наївна людина, побачивши серед співорганізаторів державні заклади з трильйонним бюджетом, буде очікувати, що саме за підсумками хакатону ці інституції відберуть для себе найкращі команди на найбільш затребуваних напрямах і далі організують їм максимально комфортні й продуктивні умови роботи: забезпечать чітку постановку задач, дадуть фінансування, гарантуватимуть швидкий доступ до випробувань у тилу й на фронті тощо.

Централізовано, як, наприклад, у США, державні мужі об’єднають розрізнені колективи й компанії в потужні консорціуми, де кожен може виконувати свою ділянку роботи і розраховувати на винагороду від спільно досягнутого результату. І згодом забезпечать державне, довгострокове й прогнозоване замовлення на розроблений продукт. Словом, усе, як у світі прийнято робити.

Чорта з два!

За підсумками кількаденної напруженої роботи переможцям пообіцяли фінансову підтримку від двох приватних організацій, і все. Котрі за своєю природою не мають стосунку ні до фронту, ні до держави, ні до держзамовлення, ні до потреб ЗСУ. (Це ні в якому разі не претензія до них, навпаки, вони зараз собою закривають, як можуть, цю державну порожнечу, за що їм велика дяка!)

Держава ж усе ще демонстративно усунулася від формування попиту на інновації в мілітарній сфері.

Під час першого Міноборони «Наступ машин». Фото: mil.gov.ua

Немає сформульованих і доступних технічних завдань (ТЗ) на розробку продуктів. Немає фінансування інновацій у належних розмірах серед тих, хто реально здатен виконувати складні завдання. 

Можливо, хтось не погодиться, але автор цих рядків переконаний: саме в технічному завданні (ТЗ) найбільша цінність ідеї того чи іншого винаходу. Саме ТЗ, якісно пропрацьоване й оформлене, є на 60%, на 70% чи навіть 90% складовою успіху тієї чи іншої розробки. 

А робота над ТЗ нині фактично під забороною. Під формальною та під фактичною.

Формально документи, де можна знайти інформацію про потреби фронту, є здебільшого секретними. Розробники, щоб оминути цю заборону, консультуються безпосередньо з тими військовими, котрих знайдуть — але через несистемність такого підходу інколи винахідники йдуть у хибному напрямку, як мінімум марнуючи свій дорогоцінний ресурс.

Знайдені розробниками військові, оскільки це не їхній обов’язок (вони зайняті війною), не мають часто змоги приділити достатньо часу й уваги непростій розробці ТЗ.

Дистанційний бойовий модуль «Шабля».. Фото: peoplesproject.com

Але всі ці формальні негаразди є дрібницями порівняно з тим, що насправді держава відмовляється:

а) прогнозувати реальні потреби фронту в технологіях і продуктах, збирати, узагальнювати їх і далі замовляти розробку;

б) організовувати бізнес у спеціальні об’єднання (консорціуми) для розробки складних продуктів — як, наприклад, аби лідирувати в розробці напівпровідників, держава у США об’єднала свої найбільші корпорації;

в) гарантувати стабільний і прогнозований попит на інноваційні продукти, щоб виробники могли здійснювати необхідні капітальні інвестиції.

Чому це все не робиться? Тому що на чолі відповідних держслужб і відомств зараз немає достатньо компетенції, щоб зрозуміти, як і чим живуть і як воюють їхні підлеглі чи підопічні в полях. Технічний прогрес цієї війни ще сильніше поглибив прірву розуміння реальності між рядовими бійцями й генералами, між чиновниками й тими, кого вони мають забезпечувати.

Тому в Україні військові інновації, котрі є ключем до перемоги, нині хаотичний процес, котрий відбувається за рахунок ентузіазму й випадкового фінансування благодійників і приватних інвесторів. Це часто робота наосліп, без розуміння реалій фронту. І цьому процесу ніяк не допомагає держава, і навіть навпаки — вона відбирає колосальний ресурс у бізнесу й громадян через податки та ніяким чином цих коштів у реальні інновації не вкладає.

Український безпілотник ’Валькірія’. Фото: Фонд ’Повернись Живим’

Важко зрозуміти, на яку перемогу над багатим і розвиненим ворогом ми можемо розраховувати, якщо не маємо жодної технологічної політики в державі. Ми за кілька років так і не спромоглися створити вітчизняні масові аналоги російських БпЛА типу «Шахед» чи «Ланцет», котрі так очевидно ефективні в цій війні. 

Час комусь із владної команди — з Генштабу, Міноборони, Мінцифри, Мінстратегпрому, врешті, можна навіть з Офісу Президента — узяти на себе лідерство й узагальнити потреби в розробках, офіційно їх сформулювати і профінансувати. 

Щоб перемогти Росію, нам потрібно випереджати. А ми нині лише продовжуємо відставати.