Під Логвиновим ротний прийняв рішення: йти в атаку проти двох сотень ворогів

Під Логвиновим ротний прийняв рішення: йти в атаку проти двох сотень ворогів

Я повернувся зі взводних опорних пунктів на командно-спостережний пункт батальйону Володимира у вогкій темряві. Кількагодинна стрілянина та гранатометні вибухи на передовій вже майже вщухли, тож у Володимира з’явився час для бесіди під гарячу каву з металевих солдатських кружок:

— Володю, звідки в багатьох публікаціях про тебе такі цифри — що ти начебто власноруч знищив 70 бойовиків і 3 одиниці бронетехніки!..

— Підрахунки не мої, а штабу бригади. Точну кількість особисто знищених бойовиків я й сам не назву. Розумієте, найсерйозніші наші бої були швидкоплинними і, я б сказав, з перемінним успіхом щодо ворога. Наприклад, Логвинове ми взяли тільки з третьої спроби. Тоді завдали бойовикам значних втрат і відступили на старі позиції. Силами ротної тактичної групи ми все одно не втримали б це село та й не ставили це за мету. Моє завдання полягало у знищенні ударного кулака, який там формував противник. Проте, за даними розвідки вищого штабу, моя рота офіційно знищила там 183 бойовики. У цьому бою і я спалив один танк власноруч — мій гранатометник, коли побачив ворожий Т-72, закляк на місці. Я вихопив у нього з рук РПГ-7 з боєкомплектом, швидко зробив два постріли. Першим влучив під башту танка, другим, осколочним, відсік піхоту. Мені ще й поталанило — гармата танка була неактивною, ствол дивився вниз набік…

— Тобто це був твій найважчий бій?

— Один з кількох, але він найцікавіший у тактичному плані. Спершу ми спробували взяти Логвинове двома ударними групами на бронетехніці — не вийшло. До того ж втратили два танки, один з яких був приданий мені. Його екіпаж, на жаль, не вижив, – згадує Володимир. – Ми відійшли, проаналізували ситуацію, і в мене виник задум — треба атакувати пішим порядком і тільки так! Я взяв у головну групу кількох розвідників, перестроїв роту. Для бойовиків наші дії стали приголомшливою несподіванкою, вони почали панікувати та тікати. А ми вдерлися на їхні позиції «на їхніх плечах».

Згодом бойовики зловили момент, коли придані роті Гринюка танки пішли в тактичний тил перезаряджатися, та спробували контратакувати. Але ротний знову прийняв нестандартне рішення: він і 26 його бійців та розвідник із позивним «Гібон» пішли в атаку на понад дві сотні ворогів! Такого зухвальства противник, вочевидь, просто не очікував і відступив.

Тоді майбутній Герой отримав під хребет сніп гранатних осколків. Два з них після низки операцій у шпиталі хірурги вилучити так і не змогли. Ще в нього в різний час були 3 контузії — у Дмитрівці після обстрілу роти з «Градів», під Луганським від вибухів снарядів з САУ і протитанкової гранати. Осколки останньої посікли йому обидві ноги, однак він залишився у строю, і ці поранення в рахунок не бере.

Уже після повернення до строю у селі Рідкодуб рота Володимира провела ще один бій, яким він пишається. Підрозділ отримав завдання — доставити на один з оточених ворогом опорних пунктів сусідньої бригади боєкомплект. Коли рота пробилася на місце, виявилося, що сусідам боєприпасів не бракує, однак вони вкрай деморалізовані. За 9 годин під щільним вогнем противника підлеглі Гринюка витягли з оточення 106 наших бійців. Втрати роти при цьому становили 7 людей пораненими і 2 вбитими. А за дві доби бригадна розвідка доповіла про 176 бойовиків, знищених ротою.

У розмові зі мною капітан часто згадує побратимів. Наприклад, розповідає про молодшого сержанта Ярослава Підкауру:

– Був простим гранатометником — зараз обіймає посаду командира взводу. Рішучий, самотужки опанував Бойовий статут. На спільних навчаннях з канадцями у вересні 2015 року на Яворівському полігоні заокеанські колеги не вірили, що він не кадровий офіцер, і були просто в захваті від нього. У Вуглегірську Підкаура був поранений у руку, але залишився керувати взводом на позиціях роти. На жаль, пізніше в одному з боїв хлопець отримав два важкі поранення.

Безумовними ж авторитетами для себе Гринюк вважає командира батальйону, також Героя України, підполковника Сергія Собка і колишнього командира бригади полковника Віталія Гончарука — з ними він готовий іти в будь-який бій.

Про своє представлення до звання Героя України Володимир дізнався тільки в Києві на реабілітації, за дві години до вручення Золотої Зірки. Там комбат його збентежив ще однією новиною — вручати Зірку буде особисто Президент. Гринюк розхвилювався як ніколи.

— Володю, — питаю вже перед від’їздом з його позицій, — а як ти сам ставишся до свого звання й нагороди?

— Спокійно. Тільки відповідальності більше…

Віктор ШЕВЧЕНКО

zsu-info.com