Дроздов: Ми, сучасне безвізове покоління, досі мусимо махатися з радянськими бабульками

Незалежність – це не просто голий факт існування державності. В Африці теж є держави, але там досі бігають голодні діти з голими сраками. Мені мало самого факту державності. Цього мало. Для мене незалежність – це будівництво успішної української України, а не «улучшеной России» у виконанні мєстних малоросів.

Вдумайтеся: 28 років позаду. Це ціла вічність. Інші народи, які стартували в той сам час, що й ми, вже й забули, як виглядає советский человек. А ми, сучасне модерне безвізове покоління, досі мусимо махатися з радянськими бабульками, яким день побєди порохом пропах, і радянськими дідульками, які 23 февраля чекають паздравленій. 28 років – а ця червона худоба досі ремигає жвачку совєтської ностальгії. Ну скільки можна??

Я зустрічаю 28-й рік незалежності з відчуттям абсолютної змарнованості шансів. Цей народ, з цим юго-востоком, з цими прифронтовими колабораціоністами, з цими поціновувачами шарія, з цими ізбіратєлями медведчука – ні на що путнє не заслуговує.

Мені найбільше шкода отих справжніх, ідейних українців, яких помістили в зоопарк у центрі Європи, в дистильований парк радянського періоду.

Мій день незалежності – дуже тихий і приватний. Уся моя родина заплатила Сибіром за появу недолугої держави з недолугим насєлєнієм, тому 24 серпня я ставлю ще одну галочку в переліку змарнованих років. Цивілізація визнає або прогрес, або зникнення. 28 років – це красивий пам’ятник на честь громадянскої ліні. Ліні творити справді прогресивну державу. Поки притомні будують, непритомна шваль споживає і переробляє під свій плінтус.

Шкода лишень, що основними споживачами країни є непритомна шваль і плебей з мережі «Вконтакте» і серіалу «Свати». Мій день незалежності – це день усвідомленого спротиву проти тотальної дуралістики, яку нам нав’язують вищеназвані соотєчественніки.